Жила на маленькому круглому озері жаба. От одного разу вийшла із свого дому і стриб-скік берегом, стриб-стриб – до лісу заглянула, скік-скік – з дороги додому збилася. Метнулася туди, кинулася сюди і втрапила на мурашину стежку.
Мурахи десятками скочили їй на спину, сотнями вчепилися в черево.
– Ква-а, – заплакала жаба, – кво-о... І не сором вам заблукалого зобижати, голодного кусати?
Мурахам стало соромно. Позістрибували вони на землю, низько жабі вклонилися:
– Шановна тіточко! Пожалуйте до нас на гостину – їжі
нашої скуштуйте, медом нашим почастуйтесь.
Прийшла жаба до мурахів, сіла на почесне місце. Їла й пила, пісні співала й бесіду вела, про що говорила, сама до пуття не розібрала – так багато меду випила. Де сиділа, там і заснула.
Прокинулася, коли сонце було вже високо. Мурахи давно на роботі, лише один мурашок загаявся – він після вчорашнього частування миски-ложки прибирав.
– Будь ласка, вилізь на цю модрину,– попросила жаба,– довкіл обдивись. Чи не побачиш ти, в якому боці мій дім, моє кругле озеро...
Мураха заліз на дерево, на всі боки роззирнувся і каже:
– Он там, на заході, блищить ваше озеро, якщо бажаєте, проведу вас туди найкоротшим шляхом.
– Як-кий ти добрий! – зраділа жаба.– Ходімо, ходімо мерщій. Дома я тебе гарно почастую.
– Дорогу показати можу,– відповів мурах,– а пригощатися не стану. У нас, мурахів, ні працювати, ні спочивати нарізно не заведено.
– Гаразд, гаразд. Нехай усі йдуть до мене на гостину. Тільки б додому засвітла дістатися.
Мурах спустився з дерева й побіг до озера. Жаба стриб-стриб, скік-скік за ним, а за жабою мурахи – всі-всі, скільки їх було в тому мурашнику. З усього лісу зібралися до жаби на гостину. От прийшли до озера. Обернулася жаба, а на березі від мурахів – чорно. Стільки мурахів, що трави не видно!
Жаба очі вибаньчила:
«Що тепер робити? Сама ж усіх покликала...»
– Ква-а, яка честь, як-ка я рада! Заждіть тут на березі, а я наготую пригощення.
Та бульк у воду!
Мурахи день стоять ждуть, два дні ждуть, а жаби щось не видно. На сьомий день розсердилася мурашина матка.
– Ну,– каже,– жабиного частування ждати – од голоду помреш.
Затягла тугіше пояс на порожньому черевці й пішла додому. Всі мурахи теж пояси підтягли й розбрелися по своїх мурашниках.
Від того часу й досі ходять мурахи перепоясані туго-туго.
А очі в жаби так і лишилися вибаньчені.