Жив собі колись лев – могутній і грізний цар звірів. Та сталося якось, що захворів він, знемігся і лежав у своєму лігві, ледь дихаючи від утоми.
Почули про це звірі, і кожен поспішав навідати свого володаря.
Першим прийшов ведмідь. Уклонився йому низенько, а лев і питає хрипким голосом:
– Послухай, ведмедику, скажи мені щиро: чи не тхне тут у моєму лігві?
Ведмідь, не довго думаючи, буркнув:
– Та ще й як тхне! У вас, царю, просто сморід стоїть!
Розлютився лев – підскочив і побив бідолаху.
Стояв при вході в лігво заєць, усе це бачив.
Та й собі вирішив не гнівити царя – підійшов покірно, вклонився.
– А ти що скажеш, зайчику? – гримнув лев. – Пахне тут чи смердить?
– О, зовсім ні! – заскавулів заєць. – Тут чудово пахне, просто райський дух!
– Брехун! – заревів лев. – Тут смердить, і то сильно! – І не встиг заєць втекти, як лев побив і його.
Усе це бачив вовк. Довго міркував, як краще відповісти, та коли настав його час, обережно ступив у лігво і промовив:
– Царю лісу, в твоєму житлі ні пахне, ні смердить – просто звичайне повітря.
Лев глянув на нього з презирством:
– Брехня! Не може бути "ні так, ні сяк"!
І кинувся на вовка – побив і його.
Усе це бачила хитра лисиця. Підійшла вона до лігва, уклонилася граційно, а лев і їй те саме питання задає:
– Ну що, лисице, скажи мені: у моєму лігві пахне чи смердить?
Лисиця прищулила очі, притисла хвіст до лап і каже лагідно:
– Прости мене, мій пресвітлий царю, але я зовсім застудилася. Ніс не дихає, нічого не відчуваю – а обманювати тебе не посмію.
Посміхнувся лев під густою гривою:
– От ця справді розумна, знає, коли мовчати!
І відпустив лисицю з миром.
Мораль казки проста:
"І мудрість, і життя часом рятує не сила, а вміння сказати вчасно – нічого."