Ось що розповідають у нашій стороні.
Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно. Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі. За спиною в нього завжди теліпалась повстяна торбина. Тільки вроду Мартіно мав незвичайну,– мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.
Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки – заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.
Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось натомлений від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг з торбини свою сопілку та й заграв, що знав.
Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка – на гвоздику та й прилетіла, мов метелик,– а саме так і літають феї,– до галявиики.
– Ой, який ти щасливий, юначе! – вигукнула фея, побачивши Марті но.– Хто твою гру почує – зачарується, а тебе побачить – замилується.
– Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший, ніж я, на світі? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігались з усіх усюд помилуватися мною? З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!
– Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.
Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий. І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно,– все стало золотим.
Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.
А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.
Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватись ним. Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.
Тільки Мартіно стояв непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами! Він хотів був піднести сопілку до губів, але золота рука не послухалась його. Хотів заспівати, проте із золотого горла не можна було видушити й звука. Тоді він вирішив потанцювати з котроюсь красунею, проте золотих ніг не можна було зрушити з золотого каменя... Йому раптом стало страшно, і він хотів закричати, але не міг; хотів заплакати – і теж не міг, бо в його золотих очах не було навіть сліз.
Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.
Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.
– От щасливий цей пастух! – сказала фея.– Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?
Але статуя мовчала.
– Ой,– вигукнула фея,– я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.
І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром знесло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом із своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.
– Стривай! Стривай! – гукала здивована фея.
Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.