Давно-предавно, коли ще й людей не було на світі, в одному гарному будиночку жили Місяць і Сонце. Жили вони, жили, полюбили одне одного та й одружилися. Кохаючись, і доньки діждалися. Доньці своїй дали ім’я Земля.
Багато, багато років Місяць із. Сонцем в добрі та злагоді прожили, але одного дня посварилися.
– Як ти така гаряча, то я тебе полишу, – сказав Місяць Сонцю.
– А як ти й далі будеш такий холодний, то я з тобою жити не буду,– відповіло Сонце.
– Добре, розійдемося. Але дочка залишиться в мене,– каже Місяць.
– Ні. Дочку я тобі не віддам! Ти хочеш, щоб вона в тебе, такого холоднющого, замерзла? – розсердилося Сонце.
Звернулися вони до Грому, щоб він розв’язав їхню суперечку.
Грім вислухав Місяця і Сонце та й каже своїм громовим голосом:
– Хай буде так: Сонце доглядатиме дочку Землю вдень, а Місяць – уночі.
Так вони й донині виконують Громову волю: з ранку до вечора доглядає свою доньку Землю Сонце, а з вечора до ранку – Місяць. А коли у Місяця немає часу, тоді Землі світять його сестри – Зорі.