Лежали якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місце – адже господиня щодня гострила об неї ножі. А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.
Якось віск і питає в цеглини:
– Скажи, сусідко, чого ти така тверда?
А цеглина відказує:
– Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.
– Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! – заздрісно сказав віск.– Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би – з мене б тільки тирса полетіла. Ой, погано бути м’яким, страх погано!
Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.
Побачив полум’я віск і враз пригадав, що цегла стала твердою, загнітившись на вогні. Підсунувся він на краєчок полички та бух ближче до вогню! Тут йому як припекло! Він увесь розм’як, а з-під споду почав топитися. Так би й розплився, якби саме тоді до кухні не зайшов господар. А був той чоловік лялькар. Ходив від двору до двору з своїми ляльками, зробленими з дерева й ганчір’я, і влаштовував цікаві вистави.
Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.
– От добре,– зрадів господар,– я з цього воску виліплю пречудову ляльку!
Так він і зробив – виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.
Хлопчик вийшов такий кумедний, що хто тільки гляне на його тонкий задертий ніс, широкий рот і хитруваті оченята, так і засміється.
Під кінець вистави господар виносив із-за лаштунків Пульчінелло, що вклонявся на всі боки, а лялькар замість нього проказував тоненьким голоском:
– Шановні синьйори! Колись я заздрив цеглині тільки тому, що вона тверда. З цегли, випаленої в печі, можна поставити будинок, проте з неї не виліпиш Пульчінелло. З мене, звичайно, будинку не збудуєш, та й від вогню мене треба держати якнайдалі. Зате я веселий і звеселяю вас. Отож ви бачите, синьйори поважного віку і молоді, ба навіть маленькі синьйори, що кожен добрий на своєму місці.
Потім Пульчінелло ховався за лаштунки, а задоволені глядачі йшли додому.
А звідкіля все ж таки довідався лялькар, про що розмовляли між собою вночі на поличці віск і цегла? Дуже просто й зрозуміло: він сам придумав цю казку і розповів її мені. А я вже переповів її вам.