Летів собі по світу безтурботний вітерець, і так йому хороше було на душі, приємно. Сонечко ще пригрівало землю, хмарки були, мабуть, у відпустці, бо небо було синє-синє і безхмарне. А він, вітерець, не мав жодної справи і просто мандрував собі та розважався. То гілками захитає, то підхопить пожовклі листочки, які поступово почали з'являтися на ще недавно зелених деревах, і понесе-закрутить їх у швидкому шаленому танку, а потім підкине високо у небо й відпустить, а вони легко і плавно полетять униз, немов малесенькі жовті літачки, безшумно опускаючись на землю.
Аж раптом – велика біла вивіска, на якій червоними літерами було щось написано. Ця вивіска зацікавила вітерця і він запитав білочку, яка щойно стрибала недалечко, що то за оголошення.
– Як, ти не вмієш читати? – здивовано запитала вона, але, побачивши, як знітився і засоромився вітерець, відповіла: – Усі бажаючі вивчити азбуку та навчитися читати запрошуються на велику галявину, там соловейко буде вчити неграмотних.
«От би й мені навчитися читати! – подумав вітерець. – От і хмаринці скільки разів трапляється, що її лають люди. А все через те, що не вміє читати: адже дуже часто вона починає поливати землю саме тоді, коли на вивісках ясно написано: в такі-то дні буде проведене свято. А от вміла б читати – перечекала б».
Ось прилетів він на галявину, а там – і звірят, і комах, і великих, і малих – чималенько.
Сів він на самій окраїні галявини та й слухає уважно. Але хіба ж довго може всидіти непосида-вітерець? «Хай відлечу трішки, – думає він, – подивлюся, як там берізки над водою, чи повернулася хмаринка, чи все гаразд зі струмочком. Полечу швиденько та й вернуся, тільки оком кину, що ж там діється».
А як полетів, так і забув, що його наука чекає. То з горобчиками побавився, піддуваючи пил, у якому вони купалися, й огортаючи їх пиловою хмаринкою, то з листочками потанцював, то жолудям допоміг з гілок попадати, і навіть у село залетів, де старенький дід Ярема трусив груші, тож і там подув щосили, допомігши їх трусити.
Та згадав непосида, що йому треба повернутися до школи. Полетів якнайшвидше туди, а там усі сумлінно схилили голівки, працюють – вчать літеру «у». Присів і вітерець на стільці, відкрив буквар на потрібній сторінці, розглядає. А коли почали вимовляти за вчителькою цю букву, він теж засопів, склав трубочкою губи й протяжно повів-потягнув «у-у-у-у».
За літерою «у» вони почали вивчати літеру «ф». Всі уважно виводили букву у зошитах, а вітерцю не було до цього діла: він стискав губи і не міг натішитися новою вивченою ним буквою: так, як показувала вчителька, мов крізь зуби, він вимовляв-виспівував «ф, ф-ф, ф-ф-ф-ф-ф-ф». А вчителька з учнями ще читала різні віршики з літерою «ф», але вітерцю це було не цікаво, адже найголовніше він уже вивчив! Тож він тихесенько піднявся і знову гайнув трішки перепочити. А тут уже й хмаринка була на небі, і птахи вже позбиралися зграйками, готуючись відлітати в теплі краї.
І знову забув вітерець швидко повернутися до школи. Коли ж згадав про науку, діти вже вивчали літеру «ш». І ця літера йому дуже сподобалася, мабуть, навіть найбільше від усіх. Він відкрив для себе, що може виспівувати її то весело, то сумно, то швидко, то протяжно. Але й зараз вітерець довго не всидів у школі, адже вже настала пізня осінь, дерева чекали його, щоб він зірвав їхнє листя і вони змогли спокійно заснути зимовим сном, хмарка і собі чекала його допомоги, адже їй треба було податися то туди, то сюди. Діти теж чекали допомоги від вітру, щоб той натрусив їм каштанів, горіхів, щоб погрався з ними в парку осіннім листям.
Так і не довчив вітерець букваря. Щоразу, згадуючи свою незакінчену шкільну науку, він починає сумно висвистувати-завівати «у-у-уу-у», «ф-ф-ф-ф-ф», «ш-ш-ш-ш», жалкуючи за школою. і особливо чутні його завівання восени та взимку, коли, бачачи, що діти в школі закінчують вивчати азбуку, йому ще більше дошкуляють спогади. Якщо не вірите – прислухайтеся, і ви неодмінно його почуєте!