Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Семеро лошат (норвезька казка)

Казки про:
1688

Семеро лошат (норвезька казка)Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в маленькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.

Одного дня старший син і каже батькові:

– Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся.

– Іди,– відповів батько,– бо дома щастя не висидиш.

І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде.

– Та хочу десь найнятися в найми,– відповів хлопець.

– Може, наймешся до мене доглядати семеро лошат? – спитав король. – Коли ти глядітимеш їх цілий день і ввечері скажеш мені, що вони їли й що пили, то я віддам за тебе королівну і півкоролівства з нею. Та коли не зможеш сказати цього, в тебе здеруть зі спини три паси шкіри і проженуть геть.

Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається заіграшки, і найнявся до короля.

Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому:

– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день.

Надвечір хлопець каже старій:

– Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору.

– Почекай до смерку,– мовила стара. – Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх.

Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили.

– Ти стеріг табунець цілий день? – спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього.

– Так, цілий день.

– То скажи мені, що їли й що пили мої лошата?

Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара,

і сказав:

– Ось їхня їжа і їхнє питво.

Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть.

Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього.

Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя.

– Не пустимо,– кажуть йому батьки,– поглянь на братову спину, таке й тобі буде.

Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його.

Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору.

Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде.

– Та хочу десь найнятися в найми,– відповів хлопець.

– То ставай до мене пасти семеро лошат,– сказав йому король.

Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його

братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і помчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві:

– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день.

Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю.

– Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? – спитав його король.Семеро лошат (норвезька казка)

– Ось їхня їжа і ось їхнє питво,– відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою.

Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть.

Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя.

Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ.

– Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат,– сказав він.

Двоє старших братів узяли його на сміх.

– Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся,– казали вони.

– А я однаково піду,– стояв на своєму Пічкур. – Хочу спробувати щастя.

І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому.

Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде.

– Та шукаю, де б найнятися на службу,– відповів Пічкур.

– А звідки ти? – спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки.

Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.

– Тьху! – сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів. – Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба.

– Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? – сказав Пічкур.

– Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене,– мовив король.

– Я волію одержати королівну,– сказав Пічкур.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними.

Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам:

– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

– Чешіть свою! – відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами.

Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша.

– Сідай на мене,– сказало воно,– бо дорога далека.

І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його:

– Ти нічого не бачиш?

– Не бачу,– відповів Пічкур.

За якийсь час лоша знов питає:

– Ти нічого не бачиш?

– Не бачу,– відповів Пічкур.

Їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало:

– А тепер ти щось бачиш?

– Так, бачу щось біле,– відповів Пічкур,– наче товсту березову колоду.

– То ми приїхали,– сказало лоша.

Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу й на кілька стільчиків. А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.

– Ти можеш махнути цим мечем? – спитало в Пічкура лоша.

Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його.

– Ану ковтни того напою, що в дзбані,– звеліло хлопцеві лоша.

Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна.

– Візьми тепер цього меча,– сказало лоша,– і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш королю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу.

Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі.

Довго вони їхали, нарешті лоша спитало:

– Ти нічого не бачиш?

– Не бачу,– відповів Пічкур.

Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало:

– А тепер ти нічого не бачиш?

– Не бачу,– відповів Пічкур.

Проїхали вони ще багато миль через гори й долини.

– Ну, а тепер? – спитало лоша. – І досі нічого не бачиш?

– Бачу,– відповів Пічкур. – Далеко на обрії наче синіє якась стрічка.

– Так, то річка,– сказало лоша,– і нам треба перебратися на другий бік.

Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить.

– Бачу,– відповів Пічкур. – Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею.

– Так, то замок, і ми туди біжимо.

Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита.

Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них.

– Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? – спитав він у Пічкура.

– Намагався стерегти,– відповів хлопець.

– То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? – спитав король.

Пічкур витяг хліб та вино й показав королю:

– Ось їхня їжа, а ось їхнє питво.

– Так, ти їх стеріг,– мовив король,– і отримаєш королівну та півкоролівства.

Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах,– такого весілля король захотів.

Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало,– повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша.

– Півкоролівства я тобі вже даю,– сказав король,– а другу половину одержиш після моєї смерті, бо мої сини самі здобудуть собі щастя коли з них спали чари.

Я також був на тому весіллі, але нічого не скуштував, мені дістався тільки пиріжок з маслом, я поклав його в піч, пиріжок згорів, масло розтеклось, і я не з’їв ні крихти.