З однією жінкою було ось яке привєдєніє. Що пійде в поле жати або брать коноплі да поставить у печі страву, дак хтось повиймає з печі горшки да й повиїдає все чисто. Думала-думала, що б воно таке значило? Ніяк не збагнула. Прийде – двері позамикані, а в хаті тілько й зоставалась, що мала дитинка, може, в півгода, у колисці.
От вона ударилась до знахорки. Сяк-так упросила її, ублагала. Та й приходить. Подивилась, почмихала… сказано, – знахорка: зараз почула щось непевне.
– Іди ж, – каже, – ти в поле, а я тут заховаюсь, да й побачимо, що воно таке є?
Пішла жінка в поле, а знахорка притаїлась у куточку да й дивиться. Коли ж дитина скік із колиски! Гляне, аж то вже не дитина, а дід. Сам низенький, а борода оттакелезна! Зараз за вила, цупить із печі горшки, аж крекче, і почав уплітать страву. Як усе впорав, тоді знов став дитиною, да вже не влізе в колиску, а тілько лежить долі да репетує на всю хату. Тоді знахорка за його, поставила на деркач і почала обрубувать деркач під ногами. Воно кричить, а вона рубає; воно кричить, а вона рубає. Далі бачить, що попавсь у добрі руки, зробивсь ізнов дідом да й каже:
– Вже я, бабусю, перекидавсь не раз да й не два: був я спершу рибою, потім ізробивсь птахом, мурашкою, звірюкою, а се ще попробував буть чоловіком. Так нема лучче, як жить між мурашками, а між людьми – нема гірше!