Колись у давнину жив собі пастух. І була в нього дочка, негарна з лиця, але серце мала дівчина добре. От помер пастух, і залишилася дівчина жити у родичів. Родичі були злі й пожадливі люди. Вони примушували бідну дівчину з ранку до пізнього вечора тяжко працювати. А їсти майже не давали. Цілий день тільки й чути: «Гей, опудало, зроби це, зроби те. Біжи туди, біжи сюди».
Одного разу, коли хазяїна не було дома, завітав до юрти старезний дід. Пожаліла дівчина старого, чаєм пригостила. Відпочив дідусь, став прощатися. Каже дівчині:
– Хочу тобі віддячити за твою доброту, дівчино. Візьми цю хустку. Рано-вранці, коли сонце зійде, і пізно ввечері, коли зайде сонце, обтирай хусткою лице.
Тим часом повернулися хазяї. Побачили старого і, дізнавшись, що дівчина пригощала його чаєм, дуже розсердилися. Почали бити дівчину, а дідуся прогнали та ще й собак спустили на нього.
Довго не могла заснути цієї ночі бідна дівчина. На світанку прокинулася і згадала про подарунок старого. Обтерла лице хусткою, як наказував старий, і поспішила до роботи. Коли сонце було вже високо, прокинулися злі хазяї. Побачили вони дівчину й ахнули – така вона стала красуня. Почали розпитувати дівчину, що та як. Дівчина мала добре серце і розповіла про подарунок старого. Відібрали пожадливі хазяї чарівну хустку. Ледве дочекалися заходу сонця. А коли сонце зайшло, обтерли свої лиця чарівною хусткою і враз позасинали. На світанку прокинулися злі хазяї, поглянули одне на одного і з жахом побачили, що обернулися на волохатих ведмедів. Хотіли вони покликати дівчину, але пролунало лише ревіння. Тут прибігли собаки, загавкали і прогнали ведмедів у ліс. А дівчина зажила щасливо, у достатках.