Жив собі один цар. І мав він серед радників бідного, але мудрого єврея на ім’я Менаше. Цей чоловік був настільки чесним та скромним, що ніколи не брав у царя ні платні, ні подарунків. Він служив не заради вигоди, а заради правди.
Та був при царському дворі ще один міністр – пихатий і заздрісний чоловік на ім’я Стулп. Йому не давало спокою те, як цар шанує Менаше, називає його найсправедливішим і найщирішим зі своїх радників.
І от якось цей Стулп каже цареві:
– Усі твої вельможі влаштовують тобі бенкети, щоб ушанувати тебе, а твій радник Менаше – ніколи. Ні гостей не кличе, ні частування не подає. Накажи йому й собі зробити великий царський бенкет, щоб ми всі побачили, який він гостинний.
Цар замислився. Йому сподобалася ця думка – не з підозри, а зі щирої цікавості.
"Менаше такий розумний, – подумав він, – цікаво, що ж він вигадає?"
Коли Менаше прийшов до палацу, цар мовив:
– Хочу, щоб ти влаштував для мене й усіх моїх вельмож великий бенкет.
Менаше трохи подумав і спокійно відповів:
– Гаразд, владико. Дозволь мені місяць на приготування.
Цар погодився. А Стулп тим часом щодня посилав своїх слуг нишком підглядати, чи готується Менаше до бенкету. Та ті щоразу поверталися й доповідали:
– Жодних приготувань! Радник сидить у своїй старенькій хатині біля синагоги, читає Тору й не думає про бенкет.
Зловтішно посміхався Стулп: "От тепер-то він осоромиться перед усіма!"
Минув місяць. Настав день бенкету.
Менаше прийшов до палацу й сказав цареві:
– Владико, запрошую тебе і всіх твоїх вельмож на гостину.
І вся царська свита рушила за ним.
Вийшли вони до берега річки – і всі застигли від подиву. На місці, де ще вчора не було й хатини, тепер стояв величний палац – із золотими дверима, кришталевими вікнами й високими баштами. Увійшли всередину – і очам своїм не повірили. Стіл до столу, і всі – вкриті золотими й срібними стравами, пахощі від наїдків – на весь палац, у келихах – найкращі вина, а в вазах – фрукти, цукати, солодощі, про які ніхто й не чув.
Здивувався цар, дивувалися й радники. А Менаше сказав тихо, з усмішкою:
– Сідайте, дорогі гості, частуйтеся!
Посідали всі до столів. Лише один Стулп – аж позеленів від заздрощів.
Коли бенкет у розпалі був, Менаше мовив:
– Їжте, пийте й веселіться скільки хочете, та прошу: ніхто не повинен нічого брати з собою.
Минуло три години веселощів. Цар устав, свита піднялася, усі зібралися йти – лише Стулп сидить, мов укопаний.
– Чого це ти не встаєш? – запитав цар.
Менаше спокійно відповів:
– Він не зрушить із місця, поки не поверне те, що сховав у кишеню – алмазну сільницю зі столу.
Стулп сполотнів, почав виправдовуватись, але зрештою витяг сільницю й поклав на стіл. Соромом він згорів би, аби міг.
Наступного дня про це говорив увесь двір. Усі захоплювалися Менаше: його мудрістю, його щедрістю й його лагідним серцем.
А цар звелів вигнати заздрісного Стулпа геть і поставив на його місце радником того, хто ніколи не шукав вигоди, а тільки правди – мудрого Менаше.
І казали потім у тому царстві:
"Хто чистий серцем – тому й сам Бог накриє стіл."