Було два брати: один убогий, а другий багатий. У жнива стає той бідний у багатого за сніп робити, вимовив собі таке: що за день заробить, той зараз йому і снопа викидає; братові ж копи ставить вряд, а свої збоку. Коли бачить бідняк, хтось вночі йому колоски обдзьобує.
Аж тут багатий брат обід справляє. А бідний каже до своєї жінки:
– Піду я до брата, може, дасть мені хоч шматочок хліба.
Брат, побачивши, що він іде, розлютився:
– Ледачище, не хоче робити, а йде до мене горілку пити.
Почув бідняк, що так його багатий брат сказав,– взяв і вернувся.
Але жінка багатого виходить. Взяла того бідного до комори, дала йому їсти, дала ще буханець хліба і приказує:
– Візьми обділи хоч тим свої діти.
Він, прийшовши на поле до жінки, поділив між дітьми той хліб, а тоді каже до неї: »
– Іди ж з дітьми додому; я буду тут ночувати й пильнувати, хто нас так кривдить, хто нашу працю збавляє.
Примостивсь коло свого полукіпка і став вартувати, хто йому таку шкоду робить.
Аж прилітає вночі птах. Сів на полукіпок і з верхнього снопа колоски обдзьобує аж до самого споду. Пробудився той чоловік і схопив птаха. Взяв зв’язав йому крильця й ніжки і дав дітям бавитись.
– Бавтеся,– каже,– діти, хай знав, як шкоду робити!
Починає той птах проситися:
– Пустіть мене живого, більш не буду.
Але йому не вірять. І каже той чоловік:
– Ти, безчеснику! Не вважаєш на мої злидні й шматка хліба мене збавляєш!
А той птах до нього:
– Ось не гнівись, а відпусти мене. Бо я,– каже,– ніхто інший, як пан Пташинський. Прийдеш до мене – матимеш, що схочеш: добре заплачу, коли пустиш мене на волю.
Той чоловік відпустив його й каже:
– Пам’ятай, щоб ти більше сюди не літав, бо як удруге піймаю, жити не будеш.
Отож під час якогось свята каже той чоловік до жінки:
– Лишайся ти, жінко, дома, а я піду до того пана Пташинського. Може, й справді якусь нагороду дасть за те, що нам хліб понівечив.
І приходить він у те село, де Пташинський живе. Дивиться – якийсь дід сидить на воротях. Він і каже:
– Добрий день тобі, діду. Чи тут є пан Пташинський?
А той дід:
– Ондечки в селі на горі палац, там він живе.
Приходить чоловік під той палац, і там дід сидить. Він його питає:
– Чи тут пан Пташинський живе?
А той дід каже:
– Тут. А ти, чоловіче, чом до нього йдеш?
– Бо він мене хліба збавляв. Що я зароблю за день, то він за ніч понівечить.
– То він тобі за те дасть, що сам захочеш,– каже дід.– Але як даватиме тобі гроші – не бери. І як він даватиме все, що мас в хазяйстві, теж не бери! Тільки проси в нього той млиночок, що на столі стоїть.
Прийшов чоловік до пана Пташинського:
– Що ж, пане, прийшов я до вас, щоб ви дали мені якусь нагороду за те, що мою прашо понівечили.
А Пташинський на те:
– Добре, моє серце! Я тобі дам нагороду. ІЦо ж ти хочеш?
А той чоловік тоді:
– Нічого я не хочу, але нехай пан будуть ласкаві й дадуть мені той млнночок, що на столі стоїть.
Пташинський і каже:
– Що ти, чоловіче, будеш з тим млинком робити? Краще я тобі дам табун коней.
– Ет, пане! – чоловік йому.– Що ж я з тими кіньми робитиму. Де мені їх подіти?
– Ну, то я тобі дам череду волів.
– Дякую панові! Нащо ж ціла череда? І в дворі не вміститься.
– Ну, то я дам тобі отару овець, то вже, може, десь їх дінеш? А якщо не хочеш овець, дам тобі бричку, повну грошей, і четверо коней.
А чоловік:
– Спасибі панові! Що ж! Як я візьму коні, бричку й гроші, ніхто не скаже, що мені пан дав, а скажуть, що я когось убив і собі забрав.
А Пташинський каже:
– Ну, як не хочеш коней, овець і брички з грішми, не дам тобі нічого.
– Бог заплатить панові і за те.– Чоловік йому уклонився й пішов.
Але Пташинський собі подумав: «Що ж, як я йому нічого не дам, він спіймає мене в полі й замучить».
І гукає вслід:
– Вернися, чоловіче!
Той вернувся. Пташинський тоді:
– Ну, бери той млиночок.
Чоловік узяв, подякував йому та й пішов від нього.
Приходить до того діда, що коло брами сидить, і каже:
– Погано ти мені, діду, порадив! Якби був узяв гроші, то мав би з чого жити. А так послухав тебе,– що мені з тим млинком робити?
А дід:
– Не журися. Ось поглянь!
Та як гукне: «Млинку, млинку, розчинися! І щоб тут було всього їсти й пити краще, як у того пана».
Млинок розчинився – є що їсти й пити. Попоїли вони з дідом, попрощалися, й пішов собі чоловік з млинком додому.
Іде, зустрічає вівчаря, який пасе вівці. І каже:
– Добрий день тобі, вівчаре. Чи нема в тебе шматка хліба?
А той вівчар:
– Ні, нема, чоловіче добрий! Мав я скибку, але з’їв.
А той чоловік з млинком подумав собі: «Га, маю вже шматок хліба, треба ж іншому дати». Та й каже: «Млинку, млинку, розчинися, щоб тут було їсти й пити». Млинок розчинився. Закликав він вівчаря, посідали, їдять і п’ють. Стали між собою говорити.
– Як ти,– каже чоловік до вівчаря,– по¬зганяєш ті вівці, коли вони так порозходилися по степу?
А вівчар:
– Дай мені свого млиночка, то я тобі покажу.
Чоловік дав йому той млиночок. А вівчар махнув палицею:
– Біжи, палице, позганяй мені вівці!
Побігла палиця, позганяла вівці. Тут вони й помінялися. Узяв чоловік палицю в руки і йде. Відійшов за верству, а може, за дві й каже:
– Гей, палице, вража дочко! Зле я зробив, що за тебе шматок хліба віддав. Тепер їсти нема чого.
Палиця каже:
– Не журися! Я тобі принесу той млинок.
Пішла палиця, відібрала млинок і принесла до того чоловіка.
Йдуть далі з млинком. Пасе свинар свині на такім великім полі, що як свині порозлазилися, не можна і зігнати. Питає його:
– Як ти свині докупи зженеш?
А свинар каже:
– Дай мені млиночок, то я покажу.
Бере чоловік і дає млинок, а той свинар дає йому торбу й каже:
– Ану, вискочіть, козаки, і кожний мені на коні привезіть та скиньте докупи свиней!
Враз як вискочать козаки, кожний привіз свиню на коні й усі на одне місце поскидали.
І так помінялися: взяв чоловік палицю в руки, торбинку через плече повісив і йде. Каже:
– Ей, козаки, вражії сини! Погано я зробив, що за вас шматок хліба віддав!
А один вискакує з торби і каже:
– Не журися! Я тобі млинок принесу.
І побіг приніс млинок.
Взяв чоловік торбинку через плече, млинок під пахву, а палицю в руки і йде.
Коли зустрічає цигана, і каже циган:
– Ей, батеньку, чи немає в тебе шматка хліба; як є – дай мені.
Той чоловік каже:
– Млинку, млинку розчинися.
Млинок розчинився: є що їсти й пити. їдять вони собі й п’ють. Але циган знову:
– Ей, батеньку! Чи не помінявся би ти зі мною – за гарапник і тесло на того млинка?
– Ну, добре,– каже той чоловік,– а що ж то за штука твоє тесло й гарапник?
А циган відповідає:
– Бачите, онде кобила? Скажіть теслу: «Моє тесло, зроби все».
Сказав і та кобила каменем стала.
А чоловік каже:
– Це зле! Що ж ти доброго зробив, коли ти кобилу каменем поставив?
А циган:
– Не дуже й зле! Гарапнику, ану ту кобилу зжени!
Гарапник зігнав, тоді кобила зірвалася й пішла.
Міняються: дає йому чоловік млинка, а циган йому гарапника й тесло.
Бере чоловік палицю в руки, торбинку на плечі, тесло за пояс, а гарапника причепив між плечима і пішов. Але каже:
– Що ж, тесло, й ти, гарапнику, вражії діти! Зле я зробив, що шматок хліба за вас віддав.
А тесло й гарапник кажуть:
– Не журися, ми тобі принесем.
Пішли, принесли млинка. Взяв він його під пахву і йде. Приходить додому і каже до дітей:
– Сідайте, дітоньки, за стіл.
Діти посідали, а жінка почала його сварити:
– Ти, старий, ходиш хтозна-де, а мене за тебе тягають.
Він розгнівався на жінку, наказав вискочити двом козакам, а палицю поставив на порозі. Жінка кинулася була тікати надвір, а палиця не пускає. Бачить вона, що нічого не зробить,– сідає за стіл.
Чоловік гукнув на млинка, наказав млинкові розчинитися, щоб було всього достатком. Млинок розчинився і понаставляв їжі й пит¬ва – то нема чого й сваритись. А тут уже довідалися з панського двору, що Іван повернувся з мандрівки. І кажуть йому з ціпом на панщину йти. А він на те не зважає, на панщину йти не гадає. Тим часом приходять посіпаки двірські до нього й кажуть:
– Що ти, Іване, думаєш-гадаєш?
Він відповідає:
– Нічого я не гадаю, бо добру оборону маю. Ану, скочте, козаків шість, та вибийте їх добро, щоб знали, як мене зачіпати й на панщину ганяти.
Зараз вискочило шість козаків і почали посіпак духопелити. Ті ледве повтікали, і зараз панові донесли, що Іван якусь біду має й нікого до себе не підпускає.
Диб-диб – іде пан до Івана тую біду оглядати. Але Іван бачить, що він іде, й зараз каже, щоб десять козаків вискочило та пана від нього відігнали. Каже:
– Не дуже бийте, але йому пострах дайте.
Пан побачив, що не жарти, і втік.
Тоді посилає слугу свого до Івана:
– Іди до Івана, щоб зробив ласку, прийшов до мене.
Приходить слуга до Івана і каже те саме, що пан йому сказав.
А Іван відповідає:
– Отак треба було давно зробити.
Приходить до пана, той його питає:
– Іване, що ти маєш? Чому не даєш нікому до себе приступити?
А Іван відказує:
– Я, пане, нічого злого не маю. Лиш маю млиночок.
А пан йому:
– Ану ж покажи.
Приніс Іван млинка, поставив на столі. Пан дивується:
– Що ж то, Іване, за такий млинок?
Іван як гукне: «Млинку, млинку, розчинися. І щоб було тут їсти й пити ще більше, як у пана».
Млинок розчинився: таких наїдків та питва понаставляв, що пан і не бачив. Взяли пана завидки. Як причепиться до Івана – віддай та віддай того млинка!
Нічого не вдієш – Іван каже:
– Та вже нехай пан його собі візьме.
– Може, ти, Іване, ще що маєш?
Почухав Іван потилицю.
– Є ще у мене торбинка, пане.
– Ну, іди ж, принеси мені тую торбинку.
Аж скривився Іван.
– Та хай уже – принесу!
Пішов додому й приніс торбинку. Пан його питається:
– Що ж то, Іване, за торбинка?
А Іван гука: «Вискочте зо сто козаків та посідайте на коні. Станьте в лави, нехай пан подивиться!»
Козаки зараз поставали в лави, пан глянув, зрадів, подумав собі, що то друга громада може бути. І знов питається:
– Може, ти, Іване, ще що маєш?
А Іван:
– Є ще у мене, пане, палиця й гарапник.
– Ну йди ж, принеси мені.
Пішов Іван додому і приніс. Пан тільки очима лупає:
– Що ж воно таке?
А на тоці під той час багато молотників молотило.
Іван каже:
– Піди, палице, побий тії люди.
Палиця на тік – і ну махати! Пан аж руки заломив, що Іван йому стільки людей згубив. А Іван сміється:
– То пусте діло! Біжи, ти, гарапнику, тії люди збуди.
Прийшов гарапник – котрого вдарить, той мерщій до ціпа зривається. Пан зрадів, що вже дві громади має, але йому ще мало, сам не знає, чого хоче. Питається знову:
– Може, ти, Іване, ще що маєш?
А Іван:
– Є ще в мене, пане, тесло.
– А не міг би ти, Іване, ще й його мені принести?
Іван на те:
– Можу, пане.
Пішов приніс і каже панові:
– Тепер же, пане, хай люди відпочинуть та погуляють трохи.
Пан наказав людей запросити – хліба дати й горілки.
Іван не вгаває:
– Нехай пан і пані будуть ласкаві та вийдуть надвір, я буду одну штуку показувати.
Покликав пан свою пані і вийшов надвір. А Іван взяв тесло та й каже.
– Ану, тесло, зроби, що треба.
Тут зараз пан з панею каменем стали. Покликав Іван людей:
– Тепер,– каже,– ви, люди, вільні.
І звелів пороздавати їм панське добро.
А пан з панею каменем і досі стоять, а люди собі живуть та живуть.