Гусятниця біля колодязя (Брати Ґрімм)

***

Гусятниця біля колодязя (Брати Ґрімм) Жила колись на світі стара-стара бабуся, жила вона із стадом гусаків та гусок у глушині між горами, де була в неї маленька хатинка. Кожного ранку стара брала костур і вирушала, кульгаючи, у ліс. Там бралася стара за роботу, і трудилася вона більше, ніж дозволяли їй її роки. Вона рвала траву для своїх гусаків та гусок, збирала дикі яблука й груші, які тільки могла дістати рукою, і все це вона приносила на своїй спині додому. Якщо вона зустрічала когось по дорозі, вона ласкаво його вітала: «Добрий день, милий земляче, а сьогодні погода гарна. Ти, мабуть, дивуєшся, що я несу траву, але ж кожний повинен нести свій тягар на плечах».

 Люди, однак, зустрічалися з нею неохоче і намагалися якось її обійти, а якщо доводилося проходити повз неї батькові із сином, він тихенько шепотів йому:

 – Ти старої цієї стережися, вона хитра-хитра, це відьма.

 Якось вранці проходив через ліс красивий молодий чоловік. Сонце світило яскраво, співали птахи, і між листям пролітав прохолодний вітерець. Юнак був сповнений радості та веселощів. По дорозі йому ніхто ще не зустрічався, і раптом він побачив стару відьму, вона стояла на колінах і зрізала серпом траву. Вона набрала в свій мішок уже цілу купу, і стояли коло неї два кошики, повні диких груш та яблук.

 – Бабусю, – сказав молодий чоловік, – а як же це ти все донесеш?

 – Що робити, мій милий, нести треба, – відповідала вона, – дітям багатих людей цього робити не доводиться. Про це селяни кажуть:

 – Озираєшся дарма,

 Не позбавишся горба.

 – Може, ви мені допоможете? – сказала вона, коли той зупинився коло неї, – спина-то у вас міцна, а ноги молоді, це для вас буде легко. Та й дім-то мій не так уже звідси далеко, он за тією горою стоїть він, у .долині. Вам тут піднятися – раз-два, та і все.

 Зжалівся молодий чоловік над старою.

 – Мій батько хоча й не селянин, – відповів він, – а багатий граф, але щоб ви знали, що не одні тільки селяни вміють носити важке, я вашу в’язанку віднесу.

 – Що ж, спробуйте, – сказала стара, – мені це буде приємно. Доведеться вам, правда, пройти цілу годину, але що це для вас? А он ті яблука і груші ви теж повинні нести.

 Коли молодий граф почув, що треба йти цілу годину, це здалося йому дещо дивним, але стара тепер його не відпускала; вона поклала йому на спину в’язанку і дала в руки обидва кошики.

 – Ось бачите, – сказала вона, – це зовсім не важко.

 – Ні, не зовсім-то легко, – відповів граф, і обличчя у нього стало сумним, – ваша в’язанка так відтягує плечі, немов у неї камені покладені, а яблука і груші на вагу як свинцеві. Я ледь можу дихати.

 Йому б дуже хотілося все це кинути на землю, але стара цього не дозволила.

 – Подивіться-но, а, – казала вона із посмішкою, – молодий чоловік, а не хоче нести того, що я, стара, не раз уже носила. На словах ви хороші, а як взятися за діло, то ви відмовляєтесь. Ну, чого ж ви стоїте, – продовжувала вона, – і робите все так повільно, ану, жваво підіймайте ноги! Тепер уже ніхто не зніме з вас цієї в’язанки.

 Доки молодому чоловіку доводилося йти по рівній місцині, ще можна було витримати, але коли вони підійшли до гори і треба було на неї підійматися, а камені під ногами скочувалися вниз, немов вони були живі, – стало йому несила. Краплі поту виступали в нього на лобі і збігали, то гарячі, то холодні, по спині.

 – Бабусю, – сказав молодий чоловік, – я більше йти не маю сил, я відпочину трохи.

 – Ні, тут не можна, – відповіла стара, – ось як прийдемо на місце, тоді вже ви й зможете відпочити, а тепер треба рухатися вперед. Звідки знати, може все це вам на користь.

 – Стара, ти стаєш, однак, безсовісною, – сказав граф і хотів було скинути з себе в’язанку, але він намагався дарма: вона висіла у нього за спиною, немов до неї приросла. Він повертався і так, і сяк, але позбавитися від в’язанки ніяк не міг.

 А стара, дивлячись на це, сміялася й стрибала навколо нього на своєму костурі.

 – Любий мій друже, вже не гнівайтеся, – казала вона, – ви червонієте, немов півень, якого різати збираються. Несіть свою ношу терпляче, а коли доберемося додому, я вже вам щедро дам на чай.

 Що йому було робити? Довелося скоритися долі і терпляче плестися вслід за старою. Здавалося, що вона стає все спритнішою, а його ноша все більш важкою. Раптом стара стрибнула, скочила на в’язанку і сіла на неї; і якою вона не була худорлявою на вигляд, а по вазі виявилася значно важчою самої товстої селянської дівки. У юнака підкошувалися коліна, а коли він зупинявся, то стара била його прутом і хльостала по ногах кропивою. Щомиті охаючи, він видерся на гору, і коли він уже зовсім готовий був упасти, дістався нарешті дому старої. Як побачили гуси стару, вони залопотіли крилами, витягнули шиї, кинулися їй назустріч і закричали їй: «Уля, уля, уля!» Слідом за стадом йшла, тримаючи в руках хворостинку, літня Труллє, жінка здорова та велика на зріст, але страшенно потворна, як сама ніч.

 – Матусю, – сказала вона старій, – уже не сталося чого з вами? Вас так довго не було.

 – Та що ти, доню, – відповіла вона, – зі мною нічого поганого не сталося, навпаки, ось цей люб’язний пан доніс мені мою ношу. Ти уяви собі, коли я втомилася, він сам посадив мене до себе на плечі. Та й дорога нам

 зовсім не здалася довгою, нам було весело, ми всю дорогу один з одним жартували.

 Нарешті стара злізла на землю, зняла зі спини молодого чоловіка в’язанку, взяла у нього з рук кошики, ласкаво на нього подивилася і сказала:

 – Ну, а тепер сідайте біля дверей на ослінчик та відпочивайте. Ви чесно заслужили свій заробіток, і вже ви неодмінно його отримає те.

 Потім вона звернулася до гусятниці:

 – А ти, доню, йди у кімнату, не слід тобі залишатися наодинці з молодим чоловіком, масла у вогонь підливати не треба; ще закохається він у тебе.

 Молодий граф не знав, плакати йому чи сміятися. «Така красуня, – подумав він, – якщо б навіть і була років на тридцять молодша, так і в тому разі, мабуть, не зворушила б мого серця». А між тим стара пестила та гладила своїх гусок та гусаків, немов дітей, а потім вона увійшла в дім разом із своєю донькою. А юнак тим часом розтягнувся на ослінчику під дикою яблунею. Повітря було тепле і м’яке. Навколо розстилався зелений луг, увесь порослий пролісками, чебрецем та тисячами інших квітів; посередині його пробігав світлий струмок, в якому виблискувало сонце; і розгулювали по лугу білі гуси й плескалися у воді.

 «А тут і правда приємно, – подумав він, – але я так стомився, що очі у мене самі закриваються; посплю-но я трошки. Добре, якщо не налетить порив вітру й не понесе у мене ніг, вони у мене стали такими млявими, немов ось-ось відваляться».

 Поспав він трохи, але з’явилася стара й почала його розштовхувати.

 – Підіймайся, – сказала вона, – тут тобі залишатися не можна. Правда, я тебе добре стомила, але ти ж від цього, однак, не помер. А зараз я дам тобі те, що ти заробив; ти в грошах та речах потреби не маєш, так ось подарую я тобі щось інше.

 І вона сунула йому в руку скляночку, виточену з цільного шматка смарагду.

 – Ти бережи її, – додала стара, – вона принесе тобі щастя.

 Граф швидко піднявся й відчув себе зовсім свіжим і, як раніше, сильним, подякував старій за її подарунок і рушив у дорогу, а на прекрасну донечку навіть не озирнувся. Коли він пройшов деяку відстань, здалеку до нього все ще лунало веселе гоготання гусаків.

 Графу довелося проблукати три дні по лісових хащах, доки, нарешті, він звідти вибрався. Потім прийшов він у столицю, а так як його там ніхто не знав, то привели його в королівський палац, де сиділи на троні король та королева. Граф опустився на коліна, дістав із кишені смарагдову скляночку й поклав її до ніг королеви. Королева наказала йому піднятися, і він подав їй смарагдову скляночку. Але тільки королева відчинила її і зазирнула всередину, як упала мертвою. Графа схопили королівські слуги і хотіли відвести у в’язницю, але королева відкрила очі й сказала, щоб його відпустили і щоб усі вийшли, що хоче вона поговорити з ним наодинці.

 Коли королева залишилася одна, вона гірко заплакала й стала йому казати:

 – Що для мене весь цей блиск та шана, які мене оточують, якщо я прокидаюсь кожного ранку в піклуваннях та розпачі! Було у мене три доньки, молодша з них була така прекрасна, що у всьому світі вважали її дивом. Була вона біла, як сніг, рум’яна, як цвіт яблуні, а волосся у неї виблискувало, як сонячне проміння. Коли вона плакала, то котилися у неї з очей не сльози, а перли та дорогоцінні камені. Коли їй виповнилося п’ятнадцять років, король наказав усім трьом сестрам з’явитися до його трону. Ах, якби ви бачили, як розкрили люди від здивування очі, коли увійшла молодша, – було схоже, що зійшло саме сонце. І сказав король: «Мої доньки, я не знаю, коли прийде мій смертний час, але сьогодні я хочу заповісти, що повинна отримати кожна із вас після моєї смерті. Ви всі мене любите, але хто з вас любить мене більше всіх, та й повинна отримати найкраще».

 І кожна з них сказала, що вона любить його більше за всіх. «А чи можете ви довести, – спитав король, – наскільки ви любите мене? По цьому я і буду судити, як ви до мене ставитеся».

 Старша сказала: «Я люблю батька, як найсолодший цукор». Середня: «А я люблю батька, як найкрасивішу сукню». А молодша промовчала, нічого не сказала.

 І спитав батько: «А ти, моя дитино, як ти мене любиш?» – «Я не знаю, – відповіла вона, – мою любов до вас я не можу порівняти ні з чим». Але батько наполягав на тому, щоб вона щось назвала. І ось, нарешті, вона сказала: «Найкраща їжа без солі не має смаку, а тому я люблю батька, як сіль». Почув це король, розлютився і сказав: «Якщо ти мене любиш, як сіль, то й любов твоя нехай буде нагороджена сіллю». І поділив він тоді королівство між двома старшими доньками, а молодшій наказав прив’язати собі на спину мішок солі, і повинні були двоє слуг завести її в дикий ліс.

 – Ми всі просили за неї, умовляли батька і молилися, – продовжувала королева, – але королівського гніву пом’якшити було не можна. Як вона плакала, коли повинна була нас залишити! Уся дорога була усіяна перлами, що падали у неї з очей. Невдовзі після того король розкаявся в своїй непомірній жорстокості і наказав розшукувати свою бідну дитину по всьому лісі, але ніхто її знайти не міг. Коли я думаю, що, може, її з’їли дикі звірі, я не можу опам’ятатися від смутку. Іноді я себе втішаю надією, що вона ще жива, що вона сховалася десь у печері чи, може, знайшла притулок у якихось добрих людей. Але уявіть собі, коли я відкрила вашу смарагдову скляночку й побачила, що лежить у ній перлина, така ж сама, як ті, що падали із очей моєї доньки; ви можете собі уявити, як перлина ця схвилювала моє серце. Ви повинні сказати, звідки ви її дістали.

 Граф їй розповів, що скляночку він отримав від однієї старої в лісі, вона здалася йому дуже дивною, мабуть це була якась відьма. Але про її доньку він нічого не чув і ніде її не бачив.

 І ось вирішили король і королева цю стару відшукати; вони думали, що там, де знаходиться перлина, вони дізнаються щось і про свою доньку.

 Стара сиділа сама в своїй хатинці за прядкою і пряла прядиво. Було вже темно, горіла біля вогнища лучина і давала слабке світло. Раптом на дворі піднявся шум, повернулися гуси додому з пасовища, і почулося сипле гоготання. Невдовзі увійшла і донька. Але стара ледь відповіла на її вітання і тільки трохи головою покачала. Донька сіла біля її ніг, взяла своє веретено і спритно почала сучити нитку, немов молода дівчина. Так просиділи вони цілі дві години та слова між собою не промовили. Нарешті щось біля вікна зашуміло, і два вогненних ока витріщилися в кімнату. То була стара нічна сова, вона тричі прокричала: «Угу! Угу! Угу!». Подивилася стара вгору і сказала:

 – Час тобі, доню, виходити та братися за роботу.

 Та піднялася і вийшла з дому. Але куди ж вона пішла? По луках, все прямо, до самої долини. Нарешті вона підійшла до колодязя, де росли три старі дуби. У той час зійшов над горою місяць, повний та великий, і стало так світло, що хоч голки збирай. Дівчина зняла шкіру з обличчя, нахилилася до колодязя і почала умиватися. Коли вона скінчила, занурила у воду шкіру, а потім поклала її білитися та сохнути під місячним сяйвом. І як гусятниця змінилася! Ви нічого подібного ніколи не бачили! У неї відпала сива коса, впало їй на плечі золоте, як сонячне проміння, волосся і обгорнуло її всю, немов ковдрою. Тільки виблискували очі, такі ясні, як зорі в небі, а щоки сяяли ніжним, як цвіт яблуні, рум’янцем.

 Але красуня дівчина була дуже сумна. Вона сіла на землю й гірко заплакала. Сльози одна по одній текли із очей та падали по довгому волоссю на землю. Так сиділа б вона, мабуть, тут довго-довго, якби щось не затріщало, не зашуміло на гілках сусіднього дерева. Вона скочила, як лань, що почула постріл мисливця. Саме в цей час місяць закрила чорна хмара, і миттю дівчина знов влізла в свою стару шкіру й зникла, немов вогонь, загашений вітром.

 Вона прибігла додому і тремтіла як осиковий лист. Стара стояла біля дверей, і дівчина хотіла розповісти їй, що з нею сталося, але стара ласкаво засміялася й сказала:

 – Я вже все знаю.

 Вона відвела її в кімнату і знов запалила лучину. Але за прядку стара тепер не сіла, а дістала мітлу й почала мести кімнату і мити підлогу.

 – Усе повинно бути чистим та охайним, – сказала вона дівчині.

 – Матінко, – сказала дівчина, – чому ви беретесь за роботу в такий пізній час?

 – А хіба ти знаєш, котра зараз година?

 – Скоро північ, – відповіла дівчина, – уже, здається, початок дванадцятої.

 – А ти хіба не знаєш, – продовжувала стара, – що тепер виповнилося три роки з того часу, як ти прийшла до мене? Твій строк вийшов, більше тобі зі мною залишатися не можна.

 Дівчина перелякалася і сказала:

 – Ах, мила матусю! Що ж, ви хочете мене прогнати? Куди ж мені подітися? Адже нема у мене ні друзів, ні рідного дому, куди б я могла піти. Я виконувала все, що ви вимагали, завжди ви були мною задоволені, не проганяйте мене.

 Але стара не хотіла казати, що очікувало дівчину.

 – Тут мені теж залишатися недовго, – сказала вона їй, – але коли я піду звідси, то все в домі повинно бути чистим; а тому не заважай мені працювати. Ти ні про що не думай, не хвилюйся; тобі б тільки знайти притулок, де можна було б жити, а тою винагородою, яку я тобі дам, ти будеш задоволена.

 – Але ви хоча б скажіть, що ж таке сталося? – продовжувала питати дівчина.

 – Я ще раз тобі повторюю, не заважай мені працювати. Не говори більше ні слова, йди до себе в кімнату, зніми з обличчя шкіру, одягни шовкову сукню, яка була на тобі, коли ти прийшла до мене, і чекай, доки я тебе покличу.

 Але мені треба повернутися до розповіді про короля та королеву, які вирушили разом із графом у лісові хащі на пошуки старої. Сталося так, що вночі в лісі граф від них відстав і йому довелося пробиратися далі самому. Другого дня йому здалося, що він вийшов на вірну дорогу. Він продовжував йти далі доти, доки не стало темно. Тоді він виліз на дерево і вирішив там переночувати, він боявся тепер заблудитися. Коли місяць освітив усе навколо, він помітив якусь фігуру, що спускалася з гори. У руках у неї не було хворостини, але він міг роздивитися, що то була гусятниця, яку він бачив раніше у домі старої.

 – Ага! – скрикнув він, – якщо мені вдасться піймати одну відьму, то і друга від мене не втече.

 Але який він був здивований, коли вона підійшла до колодязя, зняла з себе шкіру, умилася, – і розсипалося у неї по плечах золоте волосся, і була вона така прекрасна, що подібної він жодного разу не бачив на світі. Він боявся навіть дихати, але він просунув голову крізь листя наскільки міг уперед і почав роздивлятися дівчину, не спускаючи з неї очей. І чи то він занадто нахилився, або що інше було причиною, але раптом затріщали гілки, і миттю дівчина влізла в стару шкіру і кинулася звідти, як лань; у цей час на місяць набігла хмара – і дівчина сховалася у нього на очах.

 Тільки вона зникла, спустився граф з дерева і швидко поспішив за нею. Пройшов він

 трохи і побачив у сутінках дві фігури, що йшли по луці. Це були король та королева; вони помітили здалеку світло в хатинці старої і попрямували туди. Граф сказав їм, які дива він бачив біля колодязя, і король та королева не сумнівалися в тому, що це була їх зникла донька. З радістю попрямували далі і невдовзі підійшли до хатинки. Навкруги неї сиділи гуси, сховавши голови під крило, і спали, і жоден із них не поворухнувся. Вони зазирнули у віконце, там сиділа в тиші стара. Вона, нахиливши голову, пряла прядиво й не озиралася.

 У кімнаті було вбрано все так чисто, немов у ній жили маленькі хмарні чоловічки, у яких на ногах не було ані пилинки. Але своєї доньки вони там не побачили. Вони роздивлялися все це деякий час, нарешті зібралися з духом і тихо постукали у віконце. Здавалося, немов стара тільки на них і чекала, вона піднялася і ласкаво сказала:

 – Увійдіть, увійдіть, я вже вас знаю.

 Увійшли вони в кімнату і каже стара:

 – Вам би не треба було в таку далечінь забиратися, якби ви свою доньку, таку милу та добру, не прогнали б три роки тому ні за що з дому. Вона поганому тут за цей час нічому не навчилася, а тільки серце своє зберегла в чистоті. А ви вже й так були довгий час наказані, що жили весь час у страху.

 Потім вона підійшла до кімнати і покликала:

 – Виходь, моя доню.

 Відчинилися двері, і вийшла звідти королівна із золотим волоссям, в своїй шовковій сукні, із сяючими очима; і було схоже, немов янгол спустився з неба.

 Вона підійшла до свого батька та матері, кинулася до них на шию, стала їх цілувати, і – вже як тут могло бути інакше – заплакали вони всі від радості. Молодий граф стояв біля них; побачивши його, королівна почервоніла, як буряк, і сама не знала чому.

 Сказав король:

 – Мила дитино, своє королівство я вже роздарив, що ж мені тобі дати?

 – їй нічого не треба, – сказала стара, – я дарую їй ті сльози, які вона виплакала через вас; це все перлини, і красивіші за ті, що знаходяться в морі, і дорожчі всього вашого королівства. А у винагороду за її роботу я дарую їй свою хатинку.

 Тільки вимовила це стара – і миттю зникла на їх очах. Трохи затріщали стіни; озирнулися вони, бачать – обернулася хатинка в чудовий палац, і був там уже накритий королівський стіл і бігали взад і вперед слуги.

 Казка на тому й закінчується, але у бабусі моєї, яка мені її розповідала, пам’ять стала короткою: кінець-то казки вона позабула. Я впевнений, що королівна вийшла заміж за графа, і вони залишилися жити разом у палаці, і жили вони там у повному щасті та багатстві стільки, скільки їм було Богом відпущено. Чи були білі гуски, що паслися біля хатинки, дівчатами (нехай це ніхто не зрозуміє

 у дурному розумінні), яких прийняла до себе стара, і повернулася до них знов їх людська подоба, чи залишилися вони у молодої королеви служницями, – цього я напевне не знаю, але думаю, що це було саме так. А стара, мабуть, і зовсім не була відьмою, як думали люди, а була вона віщункою, і до того ж доброю. І, мабуть, це вона подарувала королівні в день її народження дар плакати не простими слізьми, а перлинами. Тепер воно так більше не відбувається, а інакше бідняки скоро б стали заможними.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)