В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доярмаркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок.
А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.
– Ти хто такий? – спитав Дорофтей.
– Микита.
– А звідки?
– З Брехунівців.
– Куди йдеш?
– На ярмарок.
– Та що несеш?
– Гребені. А ти хто?
– Я – Дорофтей.
– Звідки?
– З Дурилівців.
– Куди йдеш?
– На ярмарок.
– А що несеш?
– Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?
Микита погодився. Його мішок був тяжчий – з липовою корою.
Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв’язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.
Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.
– Знаєш що, Микито? – заговорив Дорофтей.– Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.
– Добре, ходім.
Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:
– У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.
– А, то ще нічого,– не здивувався Дорофтей.– У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив запрягти п’ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.
Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.
– Я тут знаю одного панка,– заговорив Микита.– Він дере з людей шкіру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.
Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:
– Це ти, Йване?
– Я, папочку.
– Вже час мені розповідати казку.– Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.
– Якої вам, папочку?
– Та якої знаєш.
Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:
– Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім... потім...
– Та що було потім? – не терпілося цікавому панові.
– Потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся...» Ви, папочку, часом, не забули замкнути касу з грішми?
– Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.
– Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передав її Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, я ще щось виманю від пана...»
– Погана казка, Йване,– мовив дідич.– Ліпшої не знаєш?
– Ні, не знаю...
– Тоді йди спати.
І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:
– Це мені належиться...
– Мені! – затявся Дорофтей.
– Коли ти так говориш, то ходім до пана. Най він нас розсудить.
– Ти що, здурів? Він нас постріляє!..
– Най робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? – відказав Микита.– Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.
Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.
– Хто там? Це ти, Йване?
– Я, паночку.
– Що хочеш?
– Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не побилися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю – хто з них має взяти тоту бритву, паночку?
– А хто вліз до покою?
– Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.
– Тоді бритва належить Микиті, бо він е сміливіший.
– Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю...
Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з
Чернівців. Дійшли до роздоріжжя.
– Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову,– порадив Микита.
– Добре, прийду,– дав згоду Дорофтей.
І вони розійшлися.
А через рік здибалися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.
– Куди, газди?
– Та йдемо десь роботи шукати,– відказав Микита.
– А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом – з хліва вичищати.
Дорофтей потер долоні:
– Добре!
Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.
Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся – фраснув по лиці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від полишників.
Дорофтеєві не ліпше. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита опитав:
– Як було в полі, Дорофтею?
– Добре, шкодую тільки, що не взяв ослона, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?
– Як у бога за пазухою,– відповів Микита.– Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя – з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки всипле мені в рот, а як вернуся – добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.
– А ти – взяти ослона...
Уранці Микита взяв ослін на плечі та й погнав корову, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахнув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся – фраснув у лице.
«Ото моцна горілка!» – подумав Дорофтей.
Ще раз вийшов піп – фраснув по лиці! Аж свічки засвітилися перед очима Дорофтея.
«Ото смачні булочки!»–подумав собі наймит.
А Микита бігав з ослоном за коровою. Люди його зловили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав корову, кинув ослін під стайню і каже побратимові:
– Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.
– Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має пивницю, а в ній – золото. Заберім його – і то буде плата за палиці й полишники.
Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в пивницю. Набрав півмішка грошей і сам заліз у міх.
– Тягни, Микито, золото! – гукнув.
Микита міх – за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом виліз, схопив мішок і в протилежний бік.
Микита повернувся, а міха нема.
Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.
А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь – ланцюгом видзвонює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:
– На, на, на!..– і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.
Отак здибалися знову. І Микита каже:
– Давай, Дорофтею, поділимося грішми й розійдемося чесно.
– Най буде...– пристав той.
Коли зійшов місяць, посідали на траву і розділили золото. Залишився тільки один крейцер. Зійшлися на тому, що Микита буде користуватися ним рік, а потому віддасть Дорофтеєві.
Минув рік, і Дорофтей прийшов до Брехунівців. Побачивши гостя, Микита ліг горілиць на лаву, склав руки на грудях і мовив своїй жінці:
– Скажи, що я вмер.
Увійшов Дорофтей і став коло порога.
– Що, покинула душа вашого Микиту?
– Ой, покинула!
– Тоді піду купити свічку, аби йому було видно і на тому світі.
Приніс Дорофтей свічку та й приліпив Микиті до носа.
Гарячий віск стікав на лице. Микита дув спочатку спокійно, а коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату.
– Не фукай, Микито, віддай крейцера...– озвався Дорофтей.
«Небіжчик» воскрес:
– Подай мені руку, най піднімуся.
Вони обнялися. За крейцера випили, щоб більше вже ніколи не обдурювати один одного. Вистачить для них дурного панства!