Був собі чоловік і мав кота. Та й відніс його в ліс, бо старий уже був кіт, негодящий. Іде лісом лисичка і надибає того кота. – Чого ти ходиш по лісі?
– Як був я молодий, то хазяїн мене любив, а як став старий – ніхто мене не хоче.
– То будь мені мужем. Як будеш, то, гай, ходи до мене.
І кіт пішов з нею. Привела лисичка кота до себе додому, і сидять вони в хаті. А до лисички ідуть парубки: ведмідь, вовк, дикий кабан і зайчик. Лисичка зустріла їх та й каже:
– Не йдіть, парубки, до мене, бо в мене е муж.
– А як твого мужа звати?
– Іван Котайлович.
– Як би ми його побачили?
Пішли вони в череду, роздерли корову і посилають ведмедя кликати Івана Котайловича на обід. Ведмідь не хоче йти. Посилають вовка – не хоче. Посилають зайчика. Він не хоче, але йде, з ножки на ножку переступає. Прийшов до хати.
– Добрий день! Просили вас ведмідь, вовк, кабан і я вас просю: приходіть на обід.
– Добре, прийду, – каже Іван Котайлович. Прийшов зайчик до товаришів та й каже:
– Іде вже Іван Котайлович.
– А який він?
– Страшний такий. Сидить під ватрою, а хвіст аж до землі.
– То давай сховаємось, – сказав ведмідь і поліз на дуба. Кабан сховався в сухому листі під дубом, а зайчик з вовком пішли за гору.
Прийшов кіт і став їсти м’ясо. Та й варкає, як усі коти варкають, коли м’ясо їдять. Кабан у листі поворушив хвостом, і листя зашелепотіло. Кіт подумав, що то миш, і скочив на кабана. Кабан напудився, вискочив з листя та й пустився втікати. Кіт напудився кабана і поліз на дуба. А ведмідь думав, що кіт хоче його з’їсти, та й скочив з дуба.
Прибіг ведмідь до вовка й зайчика, а вовк його питає:
– Як там той Іван Котайлович? А ведмідь їм:
– Нас кілко їло м’ясо, і не було нам мало, а воно таке мале і все казало: «Мало, мало». А тоді скочило до кабана. Кабан утік, то воно полізло на дуба за мною. Добре, що ми з кабаном втекли, а то було б нас порозривало.