Давно колись жили чоловік і жінка, бідно жили, проте у злагоді; одне лихо – дітей у них не було.
Жінка й плакала нишком – та хіба цим лихові допоможеш? Аж якось заболів у неї палець на нозі. Болить і болить... Три роки болів, наривав, а потім несподівано прорвав, і з нього вискочило малесеньке жабеня. От і мають сина!
Коли синові Жабі було три роки, його віддали до школи. Він був тямущий та кмітливий. За дванадцять років опанував усі науки й повернувся додому допомагати батькові й матері, бо вони вже зовсім постаріли.
Бачить син Жаба, що батько пішов по хмиз, одразу біжить стрічати його, сокиру в нього відбирає. Дивиться батько й дивується: син на сокирі верхи сидить, а сокира сама собою додому біжить. Та так прудко – вже син гукає матір, щоб курей розігнала й ворота відімкнула.
Син Жаба все за батька й матір тепер робив – і вдома, і в полі. Легше стало жити старим. От тільки було їм сумно й боляче через те, що син їхній має подобу жаби. Зате вони раділи, що будь-яка робота в синових руках кипить і все у них тепер зроблено вчасно і до ладу.
Одного дня пішов син працювати в поле, а батько лишився вдома. Став батько в дверях, подивився на дальні гори, бачить – його поле якийсь ставний та дужий хлопець оре.
Побіг батько на поле, щоб подивитися зблизька,– хлопця ніде нема. Тільки син його Жаба сидить на ралі. Рало само собою оре, борозни виходять глибокі та рівні.
Якось увечері каже син Жаба батькові й матері:
– Тату й мамо, я вже виріс, пора мені женитися. Чув я, що в царя є красуня донька. На ній я й женюся, приведу вам невістку, вона і вдома поратиметься, і в полі допоможе, і полотна натче.
Батько й мати здивувалися й злякалися. З їхньою бідністю і з просто багатої сім’ї не висватати дівчини! Де вже там мріяти про цареву дочку!
– Ой, синку, не спішив би ти,– каже батько.– Молодий ти ще женитися, багато чого в житті не знаєш.
Дрова догоріли, запала глибока ніч. Мати умовляла сина, батько переконував – та все марно. Син Жаба головою хитає, з батьком-матір’ю не погоджується.
А вранці розпрощався він з ними та й вирушив у путь.
Дістався Жаба до царевої фортеці. Стрибнув на вал і давай гукати. Та ніхто до нього не обізвався.
– Царю! Царю! – ще голосніше загукав Жаба.– Прожени курей, щоб вони мене не склювали. Та постав горнятко з водою, я туди стрибну.
Вийшов цар – нікого не видно: жаба ж маленька, хіба її помітиш! Одначе горнятко води на підвіконні поставив.
Стрибнув Жаба в горнятко і на весь двір оголосив, що до царівни свататись прийшов.
– Куди тобі, такому дрібному, до царівни свататися? – відказує йому цар.
А потім вирішив схитрувати, щоб віднадити такого жениха.
– Як хочеш на царівні женитися, принеси-но мені товсту колоду,– загадав він.
Він був певен, що така робота жабі не під силу.
Та де там! Хлопець Жаба подався в ліс і відшукав там найтовщу колоду. Не встиг цар і чашки чаю випити, аж диви! – сама собою колода котиться. На колоді сидить хлопець Жаба, покрикує, підганяє її.
Переполошився цар і гукає:
– Зупини колоду віддалік, бо вона мур нам проломить!
А хлопець Жаба й каже:
– Я, царю, прикотив вам найтовщу та найдовшу колоду. Завтра по наречену прийду.
– Стривай! Є ще одне до тебе прохання. Принеси для фортечного муру кам’яну скелю,– мовить цар, а сам думає: кам’яна скеля неодмінно розчавить жениха.
І цього разу не злякався хлопець Жаба царевого наказу. Пострибав він на високу гору, знайшов величезну кам’яну скелю.
Задвигтіла земля, луною віддався страшний гуркіт: це хлопець Жаба котив до царя кам’яну скелю.
Як побачив цар скелю – перелякався. Кричить Жабі:
– Годі тобі, годі! Облиш скелю, зупини її, бо й палац розвалить, і всіх нас розчавить.
Жаба звелів скелі зупинитися, і та одразу зупинилась, стала край дороги, мовби завжди там стояла.
Жаба й каже царю:
– Я всі ваші бажання виконав. Віддайте вашу доньку мені за дружину!
Нікуди цареві дітися – звелів готувати весільний обід, а сам пішов у покої
до царівни.
– Коли поїдеш у дім до молодого, прихопи з собою камінь, та чималенький! Молодому я звелю вести коня за вуздечку, а ти їхатимеш верхи. Улучиш мить – кинеш у нього камінь, а сама повернешся додому.
Але в царівни інше було на думці, не хотілося їй робити так, як навчав батько. Вона знала, як блискуче пройшов Жаба всі випробування, і їй стало його жаль.
В призначений день царівна вдягла весільне вбрання й сіла на коня, камінь з собою взяла, але викинула в провалля, а батькові сказала, що не влучила каменем у Жабу.
І зажили молоді в любові та злагоді. Вдень молодий у полі працював, а вночі скидав жаб’ячу шкуру і ставав струнким та гарним юнаком.
Дні минали за днями, але таємницю свого чоловіка жінка свято берегла.
Не зумівши позбутися Жаби й побоюючись, як би той не забрав у нього престол, цар вирядив стражників у дім до зятя і наказав убити його; поки вони цього не зроблять, назад хай не повертаються.
У Жаби слух був добрий, почув він, що говорив цар стражникам, і каже батькові й матері:
– Поставте на полі дев’ять цебер із водою.
А сам ліг спати.
Ранком, ледве почало світати, подався Жаба в поле, сів на край цебра, чекає.
Ледве сонце освітило гори й ліс, приїхали стражники, шукають Жабу, а він і сам об’явився.
– Ми прийшли не битися з тобою,– злукавили стражники.– Цар за тобою скучив, хоче тебе бачити.
– А чом же ви при зброї – з мечами та списами? – питає Жаба.
Стражники не знали, що відповісти.
Жаба перестрибнув через усі дев’ять цебер, і кожне цебро обернулося на сонце. Стали ті сонця всі разом світити і спалили царевих стражників.
Як дізнався про те цар, іще дужче розгнівався.
А Жаба попросив батька й матір спекти величезного рисового коржа. Сам сів – царя чекає.
Як і гадав Жаба, цар цим разом сам приїхав, щоб убити його. Та цар, звичайно, нічого не сказав про свій намір. І Жаба повівся так, ніби ні про що не здогадується.
Надломив він коржа – і обернувся той корж на дев’ять пуп’янків.
У царя від такого дива очі рогом полізли.
– Розцвітайте! – вигукнув Жаба, і пуп’янки почали розпускатися, перетворюючись на прегарні яскраві квіти.
– Розцвітайте дужче! – не вгавав Жаба.
Дев’ять квіток засяяли, заяріли всіма барвами.
– Злітайте вгору і падайте вниз!
Цар та його почет не встигли й оком змигнути, як квіти швидко злетіли вгору, мовби їх хто підкинув, перетворилися на каміння й попадали вниз.
Загинув і цар, і весь його почет, і стражники.
А Жаба обернувся на гарного дужого юнака і більше не вдягав жаб’ячої шкури.
Люди зробили його своїм володарем.