Іван-мужичий син (українська народна казка)

***

Іван-мужичий син (українська народна казка) Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір’ю його оженити. А він і каже:

– Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.

Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:

– Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на ду-бах осипається?

– Ні,– богатирі кажуть,– не знаємо ми, не чули про такого коня.

Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:

– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.

От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:

– Так і так,– каже,– якби такий молодець у нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.

А син його, хлопець молодий, і каже:

– Та я ж знаю, де такий кінь е!

– Сиди вже й мовчи,– каже батько,– як вийдеш за ворота, то тебе й діти б’ють, де вже тобі до такого коня підступитися!

А син усміхається:

– Та невже ж мені з малими дітьми зв’язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!

Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив – пригнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.

– Ну, синку,– каже,– тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.

От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?

– Я,– каже він,– Іван – мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.

Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван – мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але всё ж наказав слугам привести його перед царські очі.

От цар і питає:

– Чи ти справді знаєш, де такий кінь

є?

– Знаю,– Іван каже,– і дістати можу.

– А що ж тобі для цього треба?

– Треба мені коня хорошого та палицю добру.

– Ну, що ж,– цар каже,– іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.

Пішов Іван до табунщика, той каже:

– Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.

Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст – то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане. Зняв два-надцять шкур, а коня не добрав собі.

Йде назад, дивиться – стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:

– Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.

От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:

– Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!

Повернувся Іван до царя.

Той питав:

– Що ж, так і не добрав коня?

– Нічого,– Іван каже,– завтра буде кінь.

Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне

богатирським посвистом, от і прибігав до нього кінь. Прибіга і питає:

– Чого, хазяїне любий, бажаєш?

– Пора нам в путь-дорогу вирушати.

– Добре,– каже кінь.

Завів Іван коня у царську стайню, прив’язав, дав пшениці білоярої, а сам спати пішов.

Цар устав ранком, послав по Івана, питається:

– Може, хоч уві сні коня бачив?

Той каже:

– Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.

Вийшли, подивилися, цар аж здивувався, що такий великий та добрий кінь.

– Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.

Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А він підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся – летить палиця назад... Він підставив мізинний палець – вона у друзки й розсипалась.

– Привезіть мені,– каже,– палицю на чотирьох парах волів, бо ця негожа.

Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує – палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець – вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.

– Ну,– каже Іван,– ця добра буде.

І збирається в дорогу. Цар каже йому:

– От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.

Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:

– Здоганяйте,– каже,– Івана та й їдьте разом з ним.

Наздогнали богатирі Івана і кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.

– Гаразд,– каже Іван,– тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.

Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого:

– Я буду старшим, я буду старшим!..

А Іван – мужичий син каже:

– Ні, так не годиться. Давайте по дорозі палиці кидати – чия далі впаде, той і буде старшим.

Погодились. Кинув один палицю по путі вперед. Ідуть день, їдуть другий – палиці нема... На третій день бачать – лежить палиця. Кинув другий. їдуть день, два, три – нема палиці... Знайшли аж через тиждень.

Кинув тоді палицю Іван – мужичий син. їдуть тиждень, другий, третій – нема палиці!..

– Це вже ми твою палицю, мабуть, проминули,– кажуть богатирі.

– Не може того бути,– Іван відповідає,– моя палиця десь у гостях.

Проїхали ще тиждень, коли це бачать: стоїть великий дім, навколо мідна огорожа, глибокий рів, через той рів – мідний міст. Дивляться – Іванова палиця через огорожу перелетіла, ріг дому одбила, там і лежить.

А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх вдома не було – воювали десь. От зайшли Іван з богатирями до того дому, коней до стай-ні завели, самі на ночівлю розмістилися.

– Сьогодні ти підеш на міст вартувати,– каже Іван одному богатиреві,– а ти,– другому каже,– біля коней ляжеш, а я в будинку спатиму. Та гляди ж,– першому каже,– не спи, брате, уважно стережи...

Пішов той богатир на міст, ходив-ходив, а потім ліг та й заснув міцним сном. А Іван опівночі прокинувся, вийшов на міст, бачить – спить вартовий. Коли це вітер гуде, земля двигтить – змій шестиголовий летить. Підлетів до мосту й каже своєму коневі:

– Стій, не чмихай, не трусись! Проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, та його й кісток сюди ворон не занесе!

– Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам зайде! – каже Іван.

– Чи битися, чи миритися прийшов?

– Та вже ж битися, не миритися!

– Ну,– каже змій,– бий ти перший.

– Ні,– Іван відповідає,– бий ти.

Шестиголовий змій як ударив, то Іван тільки

з місця трохи здвигнувся, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом усі шість голів зніс.

Посік він змія, спалив кістки і на вітер попіл пустив, а сам пішов у дім і спати ліг. На ранок і питає того, що на мості вартував:

– А що, добре стеріг?

– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,– каже той.

На другий день послав другого вартувати на мості, а того на стайню. Той по мості походив, походив та й заснув під мостом. А Іван прокинувся, дивиться – час іти. Пішов і став на мості. Коли це чує – вітер гуде, земля двигтить, дев’ятиголовий змій летить!.. Каже змій своєму коню:

– Стій, не тремти, проти нашої сили нема дужчої на землі. Є тільки Іван – мужичий син, та сюди й ворон його кісток не занесе!

– Брешеш,– Іван каже,– добрий молодець сам зайде!

– Чи битися, чи миритися прийшов?

– Авжеж битися, не миритися!

– Ну, бий!

– Ні, бий ти перший!

Дев’ятиголовий змій як ударив – так по кісточки Івана в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Вдруге замахнувся – останні дві голови зрубав... Посік тоді змія, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов у дім і спати ліг.

На ранок і того спитав:

– А що, добре стеріг моста?

– Так стеріг, що й миша не пробігла.

На третю ніч покликав Іван обох богатирів, повісив на стіні рукавичку й сказав:

– Піду я сам стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку – як буде з неї піт капати, то пускайте мого коня. А як потече з неї кров, то самі на допомогу мені поспішайте.

Богатирі пообіцяли все те зробити, та тільки Іван пішов до мосту, вони спати полягали та й позасинали міцним сном.

Став Іван під мостом. Опівночі чує – земля двигтить, листя на дубах осипається. Це найстарший змій, дванадцятиголовий, летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить він і каже до свого коня:

– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема дужчої на всьому світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, та він сюди не зайде, сюди й ворон кісток не занесе.

А Іван на те:

– Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде!

– Битися прийшов чи миритися?

– Не за тим добрий молодець прийшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися!

– Ну, бий,– говорить змій.

– Ні, ти бий перший, ти ж найдужчий.

Як ударив змій, як ударив Іван – бились,

бились... Вже в змія з дванадцяти голів тільки три зосталось. А Іван вже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім охляне...

В домі з Іванової рукавички піт капотить, а богатирі сплять, нічого не чують. Тут Іван з останніх сил з руки другу рукавичку стягнув та як кине навідмаш! – і розбив стайню. Кінь його як вирвався, як прибіг до нього, став копитами бити, землю розриває...

А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров ллється! Треба Іванові на допомогу поспішати, а вони бояться: для чого свої голо-ви під небезпеку підставляти?!

А кінь тим часом землю оббив, вихопився з землі Іван і каже змієві:

– Тепер я тебе вб’ю!

– Хоч і вб’єш,– засичав змій,– хоч і коня чарівного забереш, та не доведеш його додому: є ще в мене три сестри, й мати, і батько цар Ірод. Вони тобі за мене відплатять, зі світу зживуть!

Відрубав останні голови Іван, задумався – як йому нової небезпеки позбутися?

Тим часом ота бабуся, що він кінськими шкурами її хату вкрив, почула, що на Івана біда насувається. Бо та бабуся чародійниця була і все знала, що на світі діється. От вона й послала до нього свого песика. Прибіг песик до Івана та й каже йому:

– Як їхатимете ви додому й схочете пити, то побачите праворуч криничку – вода як скло чиста. Не пийте ж її, а лише вдар по ній навхрест палицею, то й побачиш, що з неї буде. Як поїдете далі, схочеться вам їсти – стоятиме край дороги яблуня, вкрита наливними яблуками. Не їжте їх, а лише вдар по ній навхрест палицею – побачиш, що буде. А ще далі поїдете – побачите копицю м’якого сіна. Як схочеться вам на ньому спочити, то не лягайте, а тільки вдар навхрест палицею – побачиш, що буде.

Вислухав це Іван, подякував песикові, забрав того чарівного коня і разом з двома богатирями поїхав додому. їдуть вони, їдуть і схотілося їм пити. Коли це бачать – біля дороги криничка,– вода як скло чиста.

– Нап’ємось,– кажуть богатирі.

– Е, ні, не можна! – каже Іван. Та як вдарить навхрест по цій криниці своєю палицею,– так кров і потекла! Бо то була не криничка, а змієва сестра.

Поїхали далі. Схотілося їм їсти. Коли це стоїть яблуня, вся вкрита наливними яблучками. Богатирі до тих яблук, а Іван каже:

– Е, ні, не можна! – Та як вдарить навхрест палицею по тій яблуні, так кров і потекла. Бо то була друга змієва сестра.

Поїхали далі, потомилися дуже. Бачать – коло дороги стоїть копиця м’якого сіна. Богатирі хотіли відпочити на ньому, та Іван ізнову не дозволив, рубонув по тій копиці – а то була третя змієва сестра.

Та тільки вони того лиха позбулися, аж наступав попід небом велика хмара. Придивилися – а це зміїха-мати за ними женеться!

– Давайте ж, братці, втрьох битися з нею,– каже Іван,– бо сам я її не подужаю.

Але ті два богатирі перелякалися, битись не хочуть. Пришпорили своїх коней – та й тікати!.. Повтікали зовсім, аж до свого краю.

– Ну й нехай,– каже Іван,– все одно з ними тільки морока, а допомоги ніякої.

Тільки що ж робити? Бачить Іван, що й сам проти старої зміїхи нічого не вдіє. Коли згадав, що недалеко за горою, за лісом є велика кузня. От він туди й прискочив на своєму коні, а другий кінь на поводі.

– Одчиніть! – гукає ковалям.

Ковалі відчинили йому дванадцятеро залізних дверей. Він вскочив до кузні, а двері самі собою й зачинилися. А зміїха сіла коло кузні та й почала вогненним язиком двері пролизувати.

Тут Іван і каже ковалям:

– Швидше робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю сягав, та викуйте ще великі щипці.

Ковалі враз узялися за роботу, а зміїха все далі й далі двері пролизує. Вже тільки троє дверей залишилося, а ковалі вже зробили й плуг, і щипці.

Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та й вхопив її за губу розжареними щипцями! Накинув на неї плуга, вибіг надвір та й почав нею землю орати – такі скиби вивертав, як хата завбільшки. Оре й батогом періщить, а сам все щипцями за губу тисне. Орав, орав змією доти, доки вона впала й ноги простягла.

Сів тоді Іван знову на коня, поїхав далі. Чарівного коня на поводі веде. їде він, їде, а назустріч дід старий.

– Здрастуйте,– каже Іван,– день добрий вам, дідусю!

– І тобі день добрий,– дід відповідав,– отак ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайся. Слухай же, що я тобі скажу: їхатимеш ти, а назустріч ітиме такий кривий та миршавий дід на дерев’янці, і казатиме він тобі, що й на своєму доброму коні ти його не випередиш... Так ти ж, гляди, з ним не зв’язуйся, не сперечайся. А вже далі, як хто тобі на путі траплятиметься, тих приймай, не відмовляйся...

Подякував Іван дідові за пораду, поїхав далі. Коли це й справді – йде назустріч такий кривий та миршавий дідок.

– Хе-хе,– говорить,– добрий молодче, хоч і гарні в тебе коні, а мене не випередиш!

– Та я з тобою й сперечатися не стану,– каже Іван.

Тільки те Іван промовив, як отой миршавий дідок – дерев’янкою в стремено, скочив на чарівного коня, а Івана стрілою з сідла збив. А тоді ухопив Іванового коня за повід та й загув – з обома кіньми!..

А то був не хтось, а сам цар Ірод – зміїв батько.

Іван як впав з коня – ледве підвівся.

«Е, це вже біда,– думає,– видно, цар Ірод мене отруєною стрілою вдарив... Та я ж йому цього не подарую!»

Пошкандибав Іван дорогою, почуває, що зовсім охляв. Коли це назустріч йому дід, борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто куди? Дід і каже: Й – Піду я з тобою.

– Хто ж ви такий?

– А я «той, що може від собак оборонити».

– Що ж, ходімте.

Пішли далі. Невдовзі зустрічається другий дід, теж до них пристає.

– Хто ж ви такий?

– Я,– каже,– Мороз.

Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристає.

– Я,– каже,– «той, що море викосить і в копиці складе».

Четвертий, що зустрівся, назвався: «той, що їсть і не наїсться». П’ятий: «що п’є і не нап’ється». Шостий: «біжу й не набіжуся», сьомий: «на двадцять верст бачу», восьмий: «за двадцять верст бичем улучу». Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.

Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.

Біжать собаки – як хмара чорніє. Що тут робити?

– Та я ж тут,– каже перший дід,– я ж той, що може від собак оборонити!

Та як почав отих собак хапати – вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить – собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його – щоб вони там попеклися.

Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло – як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб вугілля вигребти, аж дивиться – а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:

– Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померли...

Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.

– Нічого я вам злого не зроблю,– каже,– задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите – голови позрубую. От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.

Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити,– викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув – нема води й краплі ніде... «Що за чудасія!» – думав та й задав другу задачу:

– Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите – голови позрубую.

«Хоч би рана моя швидше загоїлася,– думав Іван,– показав би я тобі, як з нас знущатися!»

А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.

Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: «Ми ж і за три роки стільки не з’їмо». Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що «їсть і не наїсться» та «п’є та не нап’ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..

Дивується цар Ірод, каже:

– Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні – голови з пліч.

Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить – не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила – сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.

Жде Іван із своїми дідами – нема щось того, що побіг. Чути – вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема... Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив – лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! – і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.

Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік – голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:

– Загоїлася вже твоя рана.

Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу – так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.

Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум’я п’є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:

– Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим: людям служити.

Попрощалися з Іваном та й пішли.

Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:

– Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.

– А чого ж там її шукати,– царевич каже,– коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.

– Е, ні,– каже Іван,– ця дівчина – моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.

А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван – мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві:

– Хіба ж годиться із такою красунею мужичому синові одружуватися?! Вона може бути жінкою тільки царського сина або богатиря панського роду!

– Правильно говорите,– каже цар,– хай буде вона моєму синові жінкою!

Тоді Іван скипів та до царя:

– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніколи кривди мені не чинити! Де ж твоє тверде царське слово?! Я трьох зміїв-велетнів убив, сестер зміїних знешкодив, стару зміїху й царя Ірода порішив, щоб не було вже від них людям горя та лиха, ще й коня чарівного привів тобі. Коли ж ти за все отак платитимеш, своє слово ламатимеш, то й тебе з усім твоїм родом зі з світу зведу!

Та як замахнеться своєю палицею – аж всі дерева пригнулися, а царський палац захитався. Цар злякався, замахав руками:

– Годі, годі, забирай свою дівчину, йди собі куди хочеш! Синові своєму я королівну яку-небудь висватаю!

А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив він ні царському, ані панському слову.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)