Сорок років правив своїм народом хан Сарибай. Та одного дня зібрав він людей і сказав їм таке:
– Був я вам ханом сорок років. Дні, що судились мені, прожив, настав час помирати. Але поки я ще живий, скажіть, чого б ви хотіли від мене. Коли ж я помру, зберіться усі разом і назвіть з-поміж себе хана.
– Ні,– заперечили йому люди, – ви повинні самі назвати нам нового хана. Ви були нам ханом сорок років, і ваше слово для нас закон.
Тоді сказав Сарибай народові так:
– Одинадцять років був мені вірним товаришем мій білокрилий сокіл. Коли я помру, він три дні сумуватиме, не прийматиме їжі, не розправить згорнутих крил. Четвертого дня зберіться всі, нагодуйте птаха і пустіть його політати. Птах покружляє і сяде комусь на плече. Цю людину ви оберіть на ханство і віддайте їй мого білого сокола. На жаль, я не маю дітей, інакше чи літав би мій птах над людьми, чи шукав би він чийогось плеча...
Небагато й днів поминуло з тих пір, і хан Сарибай помер.
Білий сокіл і справді три дні не торкався до їжі, сидів непорушний і сумний. Четвертого дня зібралися люди, птаха нагодували і випустили в політ. Білий сокіл зробив коло над тими, що зібралися, й сів на плече пастухові.
– Не хочемо пастуха за хана! – закричали багатії. Але довелося дотримати слова, даного померлому ханові. Обрали пастуха на ханство й віддали йому білого сокола.
Справедливо правив народом пастух: наділив найбідніших худобою, дав їм одяг із своєї казни. Але сам щотижня ходив у казну і, виходячи звідти, плакав.
– Хане! Чому ви плачете, побувавши у власній казні!? – запитали хана здивовані люди.
– У моїй казні чимало всіляких коштовних скарбів, лисячі шуби, атлас і шовк, золото и срібло. Сюди ж я поклав і свою пастухівську одежу, латану-перелатану. Щоразу, коли я бачу її, на очі мені навертаються сльози.
– Слава нашому ханові! Спасибі йому, що не цурається свого бідняцького минулого,– говорили між собою бідняки.
Та минав рік за роком, хан усе ще був не одружений. Не до душі йому ханські та байські доньки. Але й бурлакувати ханові не годиться. Треба женитися.
чи не розгадано ще загадки.
– От скликав хан до себе дівчат з аїлу й загадав їм потрійну загадку: яка відстань від сходу до заходу, від неба до землі, від правди до брехні? На розгадування хан дав дівчатам три дні, але двічі на день наказав їм з’являтись до нього й доповідати,
– Ніяк не розгадають дівчата такої загадки. Ходять до хана двічі на день, та нічого не можуть йому сказати.
Аж на третій день зустріла їх бідна дівчина з в’язкою хмизу за плечима.
– Сестрички, куди це ви ходите щодня? – запитала вона заможних дівчат.
– Не твоя то печаль, – відказали багачки.– Знай своє діло: несеш собі хмиз, то й неси.
Та одна заступилася за бідну дівчину:
– Хай почує, чи нам з того гірше стане? – і розказала дочці бідняка про мудру ханову загадку.
– Минає вже третій день, ніхто не може її розгадати. От і йдемо сказати ханові, що його загадка нам не по силі.
– А можна й мені піти з вами, сестрички? – попросилася бідна дівчина й пішла за дівчатами до палацу хана.
– Хто відгадав загадку? – питається хан.
Мовчать багатирські дочки.
Тоді бідна дівчина вийшла вперед, уклонилася ханові й каже:
– Мій хане! Я відгадала вашу загадку: від сходу до заходу відстань для сонця рівно на день путі. Між землею і небом відстань для ока така ж, як між вилицею та бровою. Від брехні до правди чотири пальці, адже почуте вухом – брехня, а побачене оком – правда. Від вуха ж до ока відстань якраз чотири п гільці.
Тоді хан загадав іншу загадку.
– Дівчина, яка розгадає цю загадку, стане моєю дружиною,– оголосив він. – Скажіть мені, що таке розпука, що таке смуток і що таке справжнє горе?
Знову три дні ходили до хана дівчата двічі на день, але загадку так і не розгадали.
Розгнівався хан і хотів покарати дівчат, але його зупинила дочка бідняка.
– Мій хане! Я не смію перечити вашому слову, та чи винні дівчата в тому, що не розгадали загадки? За що ж ви хочете їх покарати? Коли так, чи дотримали б ви слова, якби й розгадав хто вашу загадку, чи знехтували б нареченою?
– Ні,– каже хан, – моє слово тверде: дівчина, яка розгадає загадку, стане мені дружиною.
Тоді й каже ханові бідна дівчина:
– Я розгадала вашу загадку: хвороба – розпука, смерть – то смуток, а справжнє горе – нестатки.
Хан дотримав свого слова: відпустив дівчат додому, а бідну дівчину гарно вбрали, і він з нею одружився.
– Ти мудра жінка, – сказав він своїй дружині,– але ні
кому не давай порад. Якщо порушиш мій наказ, я не буду тобі чоловіком, а ти мені дружиною.
Та одного разу провинився в чомусь ханів джигіт. Дуже злякався він гніву хана. Аж радять йому аїльчани:
– Проси поради в ханової дружини, вона врятує тебе.
Зглянулась мудра жінка над нещасним джигітом і порадила йому, як уникнути жорстокої кари. Але наказала джигітові:
– Не кажи нікому, хто тебе навчив.
Послухав джигіт ханової дружини і виконав усі її поради. Та хан здогадався, що то його хтось навчив, і пригрозив джигітові смертю, коли той не скаже хто. Джигіт з переляку й зізнався:
– Ваша дружина, хане.
Хан тоді й каже дружині:
– Ти порушила мій наказ, і тепер ти мені не дружина. Іди собі геть, залиш мій трон і корону. Коли хочеш, візьми, що тобі наймиліше, і сьогодні ж покинь мій дім.
– Гаразд, – відповіла дружина, – зроблю, як ти велиш. Та давай присядемо на дорогу, пообідаємо разом.
Подала вона до столу найсмачніші страви, найсолодші напої. Нагодувала хана, напоїла, а коли він міцно заснув, поклала його на віз і погнала коней широким шляхом, тільки дзвіночок подзвонював.
Прокинувся хан у чужому місті. Побачив, що поруч нього дружина, злякався й питає її:
– Що ти хочеш зі мною зробити?
– Мій хане! Я не ослухалась вас,– відповіла дружина.– Я покинула трон і корону, з собою ж узяла тільки те, що мені наймиліше,– вас.
Зрозумів тоді хан свою помилку, і зажили вони з дружиною в мирі та злагоді.