Одного разу Темрява задумала грати в хованки з Місяцем. Вона ховалася то за будинками, то за димарями і сиділа там причаївшись, поки Місяць потихеньку не підкрадався до неї.
А іноді Темрява бігала туди-сюди, перш ніж сховатися за кішку або собаку, які перебігали через дорогу. Взагалі вона дуже спритно ховалася від Місяця.
Але ось зійшло Сонце і все змінилося.
– Ну, тепер постривай! – сказав Місяць. – Подивимося, куди ти від Сонця сховаєшся.
– За хлопцями, коли вони підуть до школи, – відповіла Темрява. – Я стану їх тінню.
– Це, звичайно, ти добре придумала, – сказав Місяць. – Але коли діти зайдуть в будинок школи, тоді куди ти подінешся? Моя порада тобі, голубонько, краще вже сховайся на другому боці Землі, а то Сонце неодмінно добереться до тебе.
– Не добереться! – відповіла Темрява. – Почекай, сам побачиш!
Але коли Сонце піднялося вище, Темрява пішла на другу сторону Землі, і там настала ніч, а тут, щоб побавитись з Сонцем, залишилися тільки маленькі темні цятки.
Їм було дуже весело, вони бігали тінню за людьми, навіть за коровами, а деякі стали тінню птахів і літали за ними через галявини. Але врешті-решт Сонце все-таки відшукало і їх, і ось уже залишилася одна-єдина темна плямочка.
– Я і тебе зловлю! – сказало Сонце. – Куди б ти не сховалася!
– А ось і ні! – сказала темна плямочка. – Я знаю таке місце, де ти мене ніколи не знайдеш. Закрий очі і лічи до десяти, а я сховаюся.
Сонце зайшло за хмару і порахувало до десяти. А потім виглянуло знову.
– Напевно, вона сховалося за кого-небудь і обернулася тінню, – подумало Сонце.
Але Сонце висвітило всі куточки і закутки, а Темряви так і не знайшло.
Один день світило, і другий день світило – все шукало Темряву, – але так і не знайшло, та й не могло знайти, тому що Темрява дуже вдало сховалася – в комірчині під сходами.
– Як тут затишно! – подумала Темрява. – Залишуся я тут назавжди.
Так вона і зробила.
Ось чому в комірчині під сходами завжди темно.