Як було, то вже було. Усі знають, що колись давно жила собі сорока.
Гніздечко її було на самісінькій верхівці дерева, а в гнізді попискували п’ятеро пташенят. Коли сороченята попідростали, дізналася про те зажерлива лисиця й надумала поласувати ними. Прибігла вона під дерево й стала лякати сороку:
– Гей, сороко, викинь одне пташеня, бо як не кинеш – дерево повалю, кісточки твої потрощу, замість одного пташеняти, всіх винищу.
Перелякалася бідолашна сорока й, ридма ридаючи, викинула з кубельця одне пташеня. Схопила лисиця бідолашне пташеня й подалась обідати. Але другого дня вранці знову прибігла під те саме дерево й стала погрожувати:
– Кинь мені ще одне пташеня по-доброму, бо як не кинеш, погано буде.
І знов сорока, сподіваючись, що решта її діток залишаться цілі, віддала друге пташеня. Лисиця вмить проковтнула його, облизалась і ще кудись подалася.
Та з чорного кота білого не зробиться. Минуло чотири дні, і в сороки на четверо пташенят поменшало.
На п’ятий день сорока сиділа в своєму кубельці з останнім пташеням і гірко плакала. Аж тут, не знати звідки, з’явилася перепеличка. Побачила, як сорока плаче, і стала розпитувати, хто її скривдив. Розповіла сорока про свою біду. Дивом дивувалася перепеличка з дурості та боягузтва сороки, але шкода їй стало горопашної матері, й вона порадила таке:
– Не слухай ти тої лисиці. Якщо ще раз прийде до тебе, погрожуватиме й вимагатиме пташеня, скажи їй: «Хочеш дерево звалити – повали, хочеш кістки потрощити – потрощи, але пташеняти не віддам».
Полетіла перепеличка, а тут і лисиця привіялась і знову сороку залякує. Але цього разу сорока відповіла їй так:
– Хочеш дерево звалити – повали, хочеш кістки потрощити – потрощи, а я тебе більше не боюся.
– Сороко! Хто тебе таких слів навчив?
– Перепеличка навчила,– відповіла сорока.
– Яка перепеличка? Де вона?
– Побігла кудись.
Указала сорока, в який бік полетіла перепеличка, і лисиця подалася її шукати. А перепеличка залетіла в луки і, стомившися, заснула в буйнотрав’ї. Тут її схопила лисиця, спритно вистеживши пташку й нечутно підкравшись до неї.
– Що тобі від мене треба? – спитала перепеличка.
– Я тебе з’їм. За те, що навчила сороку не віддавати пташеняти.
– Ну й даремно. Який з мене наїдок, на мені й на палець м’яса немає. А от якщо ти мене не з’їси, я тебе досита нагодую.
– Як? – зраділа лисиця.
– Неподалік від кишлаку я бачила добрий шмат м’яса. Як хочеш, я тебе туди заведу.
Погодилася лисиця й рушила слідом за перепеличкою, що вказувала їй дорогу. Поблизу кишлаку й справді лежав шматок м’яса. Голодна лисиця враз накинулась на нього. А то була принада в пастці, поставленій вівчарями. Клацнула пастка й прищемила лисиці шию.
Оце так позбулися перепеличка й сорока хитрого й підступного ворога.
А вівчарі теж зраділи, знайшовши в пастці лисицю.