Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Цісареві цапи (українська народна казка)

Казки про:
1094

Цісареві цапи (українська народна казка)Жив собі на світі бідний гуцул, якого називали у селі Кушніриком. Одного дня він полоскав у Черемоші баранячу шкіру. Робив своє діло і наспівував. А в той час їздив горами сам цісар із міністрами. Зачув пісню й під’їхав до річки.

– Як живеш, чоловіче? – запитав Кушнірика.

– Добре. Люди їдять, а я тільки смачно облизуюся.

– А що ти тут робиш?

– Та долю товчу, аби мені не дала умерти.

– Скільки маєш зиску від свого ремесла?

– Чотири крейцери.

Цісар якусь хвилину подумав і запитав ще:

– Ти, відай, крутій. І все пропиваєш?

– Якби кожен русин так пропивав, як я, то виздихали б з голоду всі корчмарі на Буковині.

– Тоді скажи, як витрачаєш гроші?

Гуцул почухав потилицю. Потім відповів:

– Перший крейцер я даю у борг, другим сплачую борг, третій просто кидаю у воду, а четвертий іде на дурних цапів.

Цісар тільки витріщився на Кушнірика, бо не збагнув нічого. Міністри коло нього стригли вухами, як осли. Та вони вдавали, що все зрозуміли, і кривили писки: Кушнірик, мовляв, говорить дурниці.

Цісар був сердитий і спитав Кушнірика:

– А ти можеш, мудрий чоловіче, моїх цапів здоїти?

– Аякже, дуже легко...

– Тоді я їх пришлю із столиці.

– Добре,– погодився Кушнірик.

На другий день цісар покликав до палацу своїх міністрів і сказав:

– Ану, розтлумачте слова того гуцула.

Міністри поблідли, як недопечені калачі, загиналися і

не могли сказати нічого розумного.

Цісар тупнув ногою:

– Даю вам один тиждень, аби дізналися, а ні – то ваші голови покотяться землею!

Зажурилися міністри. Посідали і так раду радили, що аж чуприни їм змокріли. Не їли, не пили, а радилися. Та з того тільки язики попухли. Нарешті хтось із них прошавкотів:

– їдьмо до гуцула, най він розтлумачить що до чого.

– Браво! – схвалили в один голос.

– Не забудьмо, панове, взяти золотих,– порадив найстарший.– Бо той харцизяка ще може сказати, що суха ложка рот дере, і не стане з нами говорити.

Погодилися. Сіли у бричку і – гайда!

Кушнірик кожух латав і пісню співав. Навіть не глипнув на міністрів, що стали на порозі. Та найстарший ступив уперед, нахилився до нього й сказав:

– Змилуйся, добрий чоловіче. Скажи, як витрачаєш ті чотири крейцери, які заробляєш на овечій шкірі.

– Бр-р-р! Пан – псові брат! – крикнув Кушнірик так сердито, що той аж відскочив.

Другий міністр упав на коліна:

– Благаємо тебе, розкажи, бо цісар нам постинає голови.

– Брешеш, ворон воронові не видовбає ока,– відповів Кушнірик.

Міністри заревіли не своїми голосами:

– Е-є-е!

– Бе-е-е!

– Ме-е-е!

Гуцул розреготався:

– Ади, з моєї хати вже овечу кошару зробили! Ану, загатіть сльози!

Міністри тільки шморгали носами.

– Ми дамо тобі грошей...

– Ге-ге, ваше слово – лише до порога. Я не дам робити себе дурнем. Підете зі мною...

Кушнірик повів їх до найбіднішнх хат.

– Ану, висипайте на лаву ті гроші, що їх маєте дати!..– наказував міністрам.

Пани витрушували із своїх кишень золото на лави бідняків.

Коли роздали все до останнього гроша, гуцул натер їм у ніс перцю, а потім сказав:

– Я на одній овечій шкірці маю чотири крейцери, а витрачаю так: перший даю на сина, бо він буде на старість давати мені, другим крейцером годую свого батька, бо він колись годував мене, третій крейцер кидаю у воду – даю доньці на віно, а четвертий іде на цапів – то на вас, панове.

Міністри отетеріли.

– Ідіть собі на зламану голову, дайте мені вже чисту годину! – закричав гуцул.

Міністри драпонули до столиці, як дідьки до пекла.