Жила собі на світі маленька славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся – вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла.
Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка.
Одного разу мати каже до неї:
– Іди-но, доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка соку, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай,– бо ще впадеш та розіб’єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.
– Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш,– сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір’ю і пішла.
А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона
Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.
– Добридень, Червона Шапочко,– сказав вовк.
– Красно дякую, вовче, добридень і тобі.
– А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?
– До бабусі.
– А що ти несеш у фартушку?
– Пиріг і сік. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.
– А де ж твоя бабуся живе?
– Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де,– мовила Червона Шапочка.
А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.
Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже такі слова:
– Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!
Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».
І вона побігла з дороги в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.
А вовк тим часом не гаявся – подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері.
– А хто там?
– Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і сік, відчини.
– Натисни клямку,– гукнула бабуся,– я слаба, нездужаю встати.
Вовк натиснув клямку, двері відчинились і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.
Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.
А Червона Шапочка все бігала за квітками. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»
Дівчинка голосно гукнула:
– Доброго ранку!
Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, і чепець її насунувся аж на обличчя.
– Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?
– А щоб краще тебе чути!
– Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?
Щоб тебе краще бачити!
– Ой, бабусю, а чого в тебе такі великі руки?
– Щоб краще тебе схопити!
– Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?
– Щоб краще тебе зжерти!
Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.
Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.
А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:
«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».
Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко – а там лежить вовк.
– А, старий лиходію, то ось де ти! – сказав мисливець.– Давненько я тебе шукаю!
Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.
Розпоров трохи і бачить, щось там ясніє червоне – оксамитова шапочка! Розпоров ще далі–аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:
– Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!
А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся й хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.
Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому. Бабуся з’їла пиріг, випила соку, що принесла Червона Шапочка, і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє».
А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею, і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповіла бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з’їв би її.
– Ну, то йди замкни добре двері,– сказала бабуся,– щоб часом він знову не прийшов.
Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:
– Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога.
Та вони мовчать, дверей не відчиняють.
Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з’їсть.
Але бабуся здогадалася, що, в нього на думці.
А під стріхою стояв великий кам’яний кадіб. От бабуся й каже дитині:
– А вилий-но у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу.
Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став
ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.
А дівчинка весело пішла додому, і дорогою більш ніхто її не зупиняв.