Ця історія відбувалася тоді, коли в горах іще мешкали справжні велетні, а всі звірі спілкувалися людською мовою.
Отож був собі чабан. Якось подався в гори пасовисько для отари вибирати. Йшов довго, аж поки побачив на крутому схилі овець.
– Який це дивак худобу в такому місці залишив? – міркував уголос. – Розбредуться горами – не знайдеш потім.
Аж ось помітив, що за вівцями наглядає великий білий цап: щойно відійде котрась убік – бородань її наздоганяє та підштовхує рогами, щоб поверталася назад. Чим довше чабан спостерігав за незвичайним пастухом, тим більше дивувався.
Надвечір цап погнав овець на ночівлю. Чоловік вирушив за ними.
Наблизившись до височенної скелі, отара зупинилася. Раптом із темного входу визирнув одноокий велетень, миттю згріб у пригоршню овець, буркнув щось нерозбірливе цапові й хотів заховатися в похмурому помешканні, та побачив чабана.
– Давно я тут людей не зустрічав, – мов небесний грім, пролунали гучні слова здорованя. – Заходь!
Хотів чабан завітати до гіганта чи ні, а довелося.
Спочатку велетень пригостив чоловіка смачною вечерею, потім наказав приготувати сніданок, а сам затулив здоровенним каменем вихід із печери й заснув. Білий цап також невдовзі задрімав. А гість заходився поратися біля вогню. Раптом чує: кицька нявчить. Пригостив пухнасту залишками вечері, а смугаста й каже людською мовою:
– Добродію, не вір одноокому велетню. Він тільки вдає доброго, а насправді – хитрий і жорстокий: прокинеться та відразу тебе проковтне. Якщо хочеш, допоможу врятуватися!
– Як же тобі, такій маленькій, це вдасться?
– Допоможу не силою, а порадою, – промуркотіла пухнаста. – Перев’яжи велетневі око чорною тканиною. Нерозумний гігант прокинеться й почне тебе шукати. Заховайся в розщелині. Здоровань почне кликати, пропонуватиме золотий перстень – мовчи. І коштовності не бери: потрапивши до твоїх рук, перетвориться на залізні кайдани – тоді вже ніяк не врятуєшся.
Чабан учинив так, як радила киця. А велетень скільки не бігав, не стрибав, але так і не знайшов пастуха. Потім ліг, удавши геть знесиленого, ніби ось-ось помре, й каже жалібно:
– Друже, візьми на згадку золотий перстень.
Але чабан продовжував мовчки сидіти у схованці. Велетень іще трохи погукав, а потім міцно заснув.
Наступного ранку чоловік відчув, як хтось смикає за рукав. Дивиться: та це ж рятівниця.
– Зараз велетень прокинеться й відсуне камінь, аби випустити з печери отару. Вдягнися в овечу шкуру та виходь на волю. І мене прихопи.
Чабан знайшов у кутку жмуток білої вовни, обмотався нею, кицьку поклав за пазуху, сидить і чекає.
Аж ось прокинувся гігант.
– Гей, білий цапе, розвиднилося чи ні? – запитав здоровань, адже його очі залишалися зав’язаними.
– Уже й сонечко зійшло – час отару виганяти, – замекав білобородий пастух.
Велетень навпомацки відсунув кам’яну брилу, випустив білого цапа, а потім став виганяти отару. Торкнеться рукою до вовни, переконається, що вівця, й виштовхує з печери.
А чабан заздалегідь заховався між рогатими, й коли настала його черга виходити, впав навколішки та повзе. Здоровань помацав його: вовна. Ще й підштовхнув чабана, щоб той хутчіше виходив та інших овець не затримував.
Вибравшись із неволі, чабан із пухнастою рятівницею почимчикував додому, а злий велетень залишився в темній печері.