Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, – все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:
– Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
– Ну, – каже, – завтра піду скошу, то це мені й буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
– Піду, – каже, – ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
– Візьміть мене, – каже, – на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, – думає, – дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:
– Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.
– Наймусь я, – каже, – до вас за цей камінь.
Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.
– Ну, – каже, – камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
– Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
– Роби, – каже, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
– Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
– Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля – бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
– Ось, – каже, – золото.
Розбили – аж пісок.
– Ну, – каже цар, – справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав.
Їде він день, їде й другий – нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить – стіг сіна стоїть.
– Це, – каже, – хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
– Рятуй мене, бо згорю.
– Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я й сам не приступлюся.
– А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», – думає.
А вона йому й каже:
– Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
– Як же я тебе відправлю?
– Бери мене, – каже, – на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія й каже:
– Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала й полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
– Веди, – каже, – коня та закусиш і спочинеш.
Пішли у двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
– Став, – каже, – коня!
«Таке, – думає, – три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
– Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води – уже наїдається, а все ціле.
– Що, – каже, – наївся?
– Спасибі, вже.
– Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому й каже:
– Кинь ти мені свою зброю, коня й одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і зброю.
– Це, – каже, – така зброя, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не дістанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього й женишся: то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
– Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
Доступив до царя:
– Так, – каже, – і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
– Лягайте, – каже, – спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
– Звертай! – кричить.
– Ні, – каже, – звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті живі й лишилися. Відбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
– Що ти пішла за такого, що хто його знає й звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона й давай його випитувати.
– Що ж, – каже, – вся сила моя от у цих рукавицях.
Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.
От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
Вона знову до нього:
– Де ж ваша сила?
– Сила моя, – каже, – в оцих от чоботях.
Вона й чоботи зняла й віддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
– Сила моя, – каже, – в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
– Ви б, – каже, – в лазню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і згодився. Тільки що роздягся, вона й підмінила йому зброю й сорочку, та й віддала тим. Виходить він із лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня й пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місце, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
– Е, – каже, – щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, склала, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
– А що, – мовить, – я ж тобі говорила, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
– Ну, – каже, – перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
– Гляди, їдь до того шинку, де й уперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став умиватися, попросив:
– Як хлюпну я, хазяїне, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини щосили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, – думає, – одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
– Продай, – каже. – Що тобі дати?
– Та давайте п'ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:
– Піди, душенько, подивись, якого я коня купив.
Пішла вона, як глянула:
– Е, – каже, – це моя погибель; треба його зарізати.
– Що ти, душенько, як можна?
– Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
– Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
– Ти, – каже, – дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю й закопай у саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла краплю в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який – всі різні.
Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, милується та й хвалиться цариці:
– Поглянь, яка в нас у саду вишня хороша, хтозна-коли й виросла.
Та як глянула:
– Е, – каже, – це моя погибель, треба її зрубати!
– Що ти, як можна, найбільша в саду краса – та зрубати?
Все одно:
– Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
– Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
– А ти, – каже, – дивись, де перша тріска впаде, то візьми й пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як було сказано, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, у воду – і поплив за ним. Той – далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова одежа і була.
– А пливи, – каже, – сюди!
Приплив той, він його вбив та й пішов у палац.
– А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
– Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив'язав і розметав по землі.
== Читать на русском языке ==