Одна родина отримала у весільний подарунок невеличку ферму, що стояла серед широкого степу, далеко від села. Неподалік виднівся низький пагорб, а на його вершині лежала купа каміння.
Щасливі чоловік і жінка одразу після весілля перебралися жити на свою ферму. Та згодом вони помітили, що довкола – ні душі, і що вони зовсім відірвані від людей. Жителі села обходили ферму стороною, бо боялися опинитися біля пагорба, на якому, за переказами, жили страшні степові чоловічки.
Хоча ніхто з селян ніколи їх не бачив і тим більше не розмовляв із ними, усі були переконані, що ті – лихі та небезпечні. Але молода пара не надто переймалася чутками. Вони раділи тиші й спокою свого самотнього життя.
Одного вечора, коли чоловік і жінка сиділи біля каміна, у двері постукали. Вони відчинили – і на порозі стояв маленький чоловічок із довгою бородою, заввишки не вище коліна. На ньому був червоний ковпак і шкіряний фартух. Подружжя одразу здогадалося: це, мабуть, один із степових чоловічків. Але він зовсім не виглядав злим чи лихим. Навпаки – в його постаті було щось дуже приязне.
Тоді чоловік і жінка запросили його зайти й сісти біля вогню.
– Добрий вечір, – мовив гість. – Наш народ, що живе на пагорбі, помітив, що ви оселилися поруч. Якщо ви не чинитимете нам зла й будете ставитися до нас по-доброму, ми теж не зробимо вам нічого поганого.
– Можете бути спокійні, – відповів господар. – Ми не заподіємо вам зла. Тут вистачає місця всім, і нема причин, щоб нам жити не в злагоді.
А господиня ще й запросила чоловічка повечеряти разом із ними.
– Дякую, – тихо мовив він, – але мене послав до вас король, а я не хочу, щоб він чекав. На добраніч.
І маленький степовий чоловічок зник так само раптово, як і з’явився.
Відтоді сім’я й степові чоловічки стали сусідами-друзями. Спершу ті боялися, і ледве їх побачивши, одразу ховалися. Та скоро пересвідчилися: ця родина справді не заподіє їм жодного лиха. Відтоді вони відкрито займалися своїми справами, а щоразу, зустрічаючи господаря чи господиню, усміхалися й вітали добрим словом.
Особливо щасливою була сім’я, коли після народження донечки Інгрід степові чоловічки поклали на їхній поріг кошик із ласощами.
Минув час, і дружина тяжко захворіла. Чоловік дуже злякався за її життя й побіг у село по допомогу. Та ніхто не знав, як вилікувати недугу. Йому порадили звернутися до старої травниці, але та відмовилася йти на ферму, бо боялася степових чоловічків. Засмучений чоловік повернувся додому з порожніми руками.
Щодня жінці ставало гірше. І ось однієї ночі, сидячи біля її ліжка, чоловік задрімав. Прокинувшись, він побачив, що вся кімната повна степових чоловічків: одні прибирали, інші штопали одяг, треті колисали дитину, четверті готували трав’яний напій і дали його хворій.
Та щойно чоловічки помітили, що господар прокинувся, вони всі разом зникли. Уже наступного дня жінці полегшало, а незабаром вона зовсім одужала.
Минали роки. Інгрід підростала, а степові чоловічки й далі допомагали родині. Часом, щоб віддячити, Інгрід із матір’ю пригощали сусідів гарячою кашею чи свіжим хлібом.
Одного весняного ранку родина з подивом побачила: усі камені, розкидані по полі, були складені рівненько в купи. А восени, коли настала пора жнив, виявилось, що зерно вже зібране й обмолочене – залишалося лише складати врожай у комори.
Багато вечорів, сидячи біля вогню, родина згадувала добрі справи степових чоловічків і дякувала Богові за таких чудових сусідів.
Аж одного вечора знову постукали в двері. До хати увійшов той самий маленький чоловічок – тільки цього разу в урочистому вбранні й із палицею в руках. Він виглядав сумним.
– Наш король просить вас сьогодні ввечері прийти на пагорб, – мовив він і більше нічого не пояснив.
Інгрід із батьками вирушили до печери на пагорбі. Усередині відкрилася простора зала, прикрашена степовими квітами та пахучими травами. Посередині стояв довгий стіл. Король запросив гостей сісти на почесні місця.
Після вечері він сказав:
– Я хотів подякувати вам від себе й усього мого народу за вашу доброту й дружбу. Та настав час нам піти й приєднатися до тих, хто вже давно перейшов води Норвегії. Ми прийшли попрощатися.
Один за одним степові чоловічки підходили й прощалися. Кожен, наближаючись до Інгрід, нахилявся, піднімав із долівки невеличкий камінчик і клав його їй у руку. Потім вони вирушили геть, і родина дивилася їм услід, доки останній не зник у далекій степовій імлі.
Наступного ранку Інгрід роздивилася подарунки. В темряві вони здавалися звичайними камінцями, а тепер, у світлі сонця, сяяли й переливалися усіма барвами: коричневими, фіолетовими, чорними, зеленими й блакитними. Степові чоловічки подарували їй камінці всіх відтінків своїх очей – щоб вона ніколи їх не забула.
Кажуть, відтоді дорогоцінне каміння так яскраво виблискує й грає на світлі, бо колись степові чоловічки віддали йому кольори своїх очей, роблячи подарунок своїм добрим сусідам.