На краю лісу, в маленькій хатинці, жила бідна вдова. Перед хатинкою в неї був сад, а в саду росли два трояндових кущі.
На одному з них цвіли білі троянди, а на іншому – червоні. І були в неї дві дочки – одна біліша за білу троянду, друга – рум'яніша за червону.
Одну дочку прозвали Біляночкою, а другу – Зоряночкою.
Обидві дівчинки були скромні, добрі, працьовиті та слухняні. Здається, весь світ обійди – не знайдеш кращих! Тільки Біляночка була тихіша й лагідніша, ніж її сестра.
Зоряночка любила бігати і стрибати по лугах і полях, збирати квіти, ловити співучих пташок.
А Біляночка більш охоче залишалася біля матері: допомагала їй по господарству, або читала що-небудь уголос, коли не було ніякої роботи.
Сестри так сильно любили одна одну, що всюди ходили разом, взявшися за руки.
І якщо Біляночка казала: "Ми ніколи не розлучимося", то Зоряночка додавала: "Поки живі!"
А мати закінчувала: "В усьому допомагайте одна одній і все діліть порівну!"
Часто обидві сестри йшли удвох до дрімучого лісу збирати стиглі ягоди.
І жодного разу жоден хижий звір не зачепив їх, жоден маленький звір не сховався від них від страху.
Зайчик сміливо брав капустяний листок із рук сестер, дика коза, як домашня, паслася у них на очах, олень весело стрибав навколо, а лісові птахи і не думали відлітати від дівчаток – вони сиділи на гілках і співали їм пісні, які тільки знали.
Ніколи ніякої біди не траплялося з ними в лісі.
Якщо, бува, вони забаряться і ніч застане їх у лісі, вони вкладалися поруч на м'який мох і спокійно засинали до ранку.
Мати знала це й анітрохи не турбувалася про дочок.
Біляночка і Зоряночка так чисто прибирали завжди свій будиночок, що й зазирнути туди було приємно.
Влітку за всім доглядала Зоряночка.
Щоранку, перш ніж прокидалася мати, вона ставила біля її ліжка букет квітів, а в букеті неодмінно було по квітці з кожного трояндового куща – біла і червона троянда.
А зимою в хаті поралася Біляночка. Вона розпалювала вогнище і вішала казанок над вогнем на гаку.
Казанок був мідний, але блищав, як золотий, – так яскраво він був начищений.
Увечері, коли за вікнами мела хуртовина, мати казала:
– Піди, Біляночко, закрий щільніше двері!
І вони втрьох сідали перед вогнищем.
Мати діставала окуляри, розкривала велику товсту книгу і починала читати, а обидві дівчини сиділи за своїми прялками, слухали і пряли.
Біля них на підлозі лежав баранець, а позаду, на сідалі, дрімав, сховавши голову під крило, білий голуб.
От якось, коли вони сиділи так перед вогнем і коротали вечір за книгою і прялкою, хтось несміливо постукав у двері, немов просив впустити його.
– Чуєш, Зоряночко? – сказала мати. – Одчини мерщій! Це, мабуть, якийсь подорожній шукає в нас притулку і відпочинку.
Зоряночка пішла і відсунула засув. Вона гадала, що побачить за дверима втомлену людину, яку застала негода.
Але ні, на порозі стояла не людина. Це був ведмідь, який відразу ж просунув у двері свою величезну чорну голову.
Зоряночка голосно зойкнула і відскочила назад.
Баранець замекав. Голуб заплескав крилами. А Біляночка сховалася в найдальший кут, за ліжко матері.
Ведмідь подивився на них і сказав людським голосом:
– Не бійтеся! Я не зроблю вам ніякого лиха. Я просто дуже змерз і хотів би хоч трохи обігрітися у вас.
– Ах ти бідолашний звіре! – сказала мати, – Лягай-но ось тут, біля вогню... Тільки дивись, будь обережним – не підпали ненароком свою шубу.
Потім вона закричала:
– Біляночко! Зоряночко! Ідіть сюди мерщій! Ведмідь не зробить вам нічого поганого. Він розумний і добрий.
Обидві дівчинки підійшли ближче, а за ними і баранчик, і голуб. І згодом вже ніхто з них не боявся ведмедя.
– Діти, – сказав ведмідь, – почистить-но трохи мою шубу, бо вона вся в снігу.
Дівчатка принесли віник і почистили густе ведмеже хутро, і ведмідь розтягнувся перед вогнем, муркочучи від задоволення.
А Біляночка і Зоряночка довірливо примостилися біля нього і ну торсати свого неповороткого гостя. Вони куйовдили його шерсть, ставили йому на спину ноги, штовхали то в один бік, то в інший, дражнили горіховими прутами. А коли звір починав гарчати, вони дзвінко сміялися.
Ведмідь охоче дозволяв грати з ним і, тільки коли йому вже надто дошкуляли, бурчав:
– Біляночко! Зоряночко! Чи довго до гріха? Ще вб'єте нареченого.
Коли прийшла ніч і настав час лягати спати, мати сказала ведмедеві:
– Залишайся-но тут, перед вогнищем.
Тут ти, принаймні, будеш укритий від вітру і холоднечі.
Волохатий гість залишився.
На світанку дівчатка відчинили двері, і ведмідь повільно побрів у ліс по снігових заметах.
Але з тих пір кожного вечора в один і той самий час він приходив до них, лягав перед вогнищем і дозволяв обом сестрам торсати його скільки їм заманеться.
Дівчатка так звикли до нього, що навіть дверей не зачиняли, доки не прийде їхній кудлатий чорний приятель.
І ось прийшла весна. Коли все навкруги зазеленіло, ведмідь сказав Біляночці:
– Прощавай. Я повинен піти від вас, і ціле літо ми не побачимося.
– То куди ж ти йдеш, любий ведмедю? – запитала Біляночка.
– До лісу – охороняти свої скарби від злих карликів, – відповів ведмідь. – Взимку, коли земля міцно замерзає, вони не можуть видертися нагору і мимоволі сидять у своїх глибоких норах. Але зараз сонце обігріло землю, розтопило лід, і вони вже, мабуть, проклали дорогу зі свого підземелля на волю, вилізли назовні, всюди нишпорять і тягнуть до себе, що їм сподобається. А те, що потрапить їм до рук і опиниться в них у норі, те не скоро вийде знову на світ Божий.
Шкода було Біляночці розлучатися з добрим другом. Вона востаннє відчинила йому двері. А він, пробираючись повз неї через поріг, ненароком зачепився за дверний гак і вирвав шматочок шерсті. І тут Біляночці здалося, що під кошлатою ведмежою шкурою блиснуло золото... Але вона і очам своїм не повірила. Ведмідь прожогом кинувся тікати і, перш ніж вона встигла озирнутися, зник за деревами.
Незабаром після того послала мати обох дочок до лісу по хмиз. Згодом дівчинки натрапили на велике дерево, повалене на землю негодою. Ще здалеку вони помітили, що біля стовбура в траві щось метушиться і стрибає. Але що це таке – вони не могли розібрати.
Сестри підійшли ближче і побачили карлика – маленького дідка зі зморшкуватим обличчям і довгою білою, як сніг, бородою. Кінчик його бороди потрапив у тріщину дерева, і малюк стрибав і метався, мов песик на мотузочку, але ніяк не міг вирватися на волю.
Побачивши дівчат, він витріщив свої червоні, сяючі, наче іскри, оченята і закричав:
– Чого ж ви стали? Не можете підійти ближче і допомогти?
– Але що ти тут робиш, дідусю? – запитала Зоряночка.
– Дурна цікава гуска! – відповів карлик. – Я хотів розколоти дерево, щоб нарубати собі дрібних деревинок для кухні. На товстих полінах пригорають наші ніжні, легкі страви. Адже ми їмо потрошку, а не набиваємо собі черево, як ви, грубий, жадібний люд!.. Я вже увігнав у дерево клин, і все йшло відмінно, та клята деревинка виявилася занадто слизькою і вилетіла назад. Я не встиг відскочити, і мою прекрасну білу бороду защемило, немов лещатами. Ось вона і застрягла в тріщині, і я, скільки не б'юся, не можу вирватися... Та ви що смієтеся, товстощокі дурепи? Тьху, аж дивитися на вас гидко!
Дівчата з усіх сил намагалися допомогти карликові, але визволити його бороду їм ніяк не вдавалося: адже дуже міцно затиснуло її в щілині.
– Я побіжу покличу людей, – сказала Зоряночка.
– Порожні баранячі голови! – заскрипів карлик. – Оце хіба треба кликати сюди людей! Вистачить з мене і вас двох. Невже ви не можете придумати нічого кращого?
– Потерпи трошки, – сказала Біляночка. – Зараз я тебе визволю.
Вона витягла з кишені маленькі ножиці і зістригла йому кінчик бороди.
Щойно карлик відчув себе на волі, він схопив захований між корінням дерев набитий золотом мішок і міцно зав'язав його, бурмочучи під ніс:
– Неосвічений народ!.. Відрізали шматок моєї розкішної бороди... Хай вам трясця!
З цими словами він закинув мішок на плечі і пішов, навіть не подивившися на дівчат.
Через кілька днів після того Біляночка і Зоряночка надумали наловити до обіду трохи риби. Прийшовши на берег струмка, вони побачили якогось великого коника, що стрибав біля самої води, мовби хотів кинутися в струмок.
Вони підбігли ближче і впізнали карлика, якого нещодавно бачили в лісі.
– Що це з тобою? – запитала Зоряночка. – Ти, здається, збираєшся стрибнути у воду?
– Я не такий дурень! – крикнув у відповідь карлик. – Невже ви самі не бачите, що це клята риба тягне мене за собою?
Виявилося, що карлик сидів на березі і ловив рибу. На біду, вітер надумав пограти його довгою бородою і намотав її на волосінь вудки. А тут, наче навмисне, клюнула велика рибина. У бідолахи не вистачило сили витягнути її на берег. Риба перемогла рибалку і потягнула його за собою у воду. Він чіплявся за травинки і соломинки, але ніяк не міг втриматися. Риба метушилася у воді і тягала його за собою берегом то вправо, то вліво... Ще трохи, і вона б потягла його на дно.
Дівчата прибігли якраз вчасно. Міцно схопивши карлика, вони спробували розплутати його бороду. Та де там! Борода і волосінь так тісно переплелися, що думати про це було й годі.
Залишалося одне: знову дістати з кишені маленькі ножиці і відстригти ще клаптик бороди.
Щойно клацнули ножиці, карлик закричав не своїм голосом:
– Та де це бачено, жаби ви витрішкуваті, так спотворювати людину! Мало того, що ви нещодавно відшматували у мене кінець бороди, тепер ви обкраяли її найкращу частину. Як я в такому вигляді своїм покажуся! Ах, щоб вам на бігу підошви відірвало!..
Тут він схопив мішок з перлами, захований в очереті, і, не сказавши більше ні слова, зник за каменем.
Минуло ще три дні, і ось мати послала обох дочок до міста купити голок, ниток, шнурків і стрічок.
Дорога йшла через пустельну рівнину, по якій тут і там були розкидані величезні брили каміння.
Дівчата помітили, що в небі літає великий птах. Повільно кружляючи, він опускався все нижче й нижче, і, нарешті, сів неподалік від дівчат, біля однієї зі скель.
В ту ж мить вони почули чийсь пронизливий жалібний крик.
Сестри кинулися на допомогу і з жахом побачили, що до пазурів орла потрапив їхній давній знайомий – сивобородий карлик. Птах розправив крила і вже збирався забрати його.
Дівчата щосили вхопилися за чоловічка і доти смикали й тягнули його до себе, поки птах не випустив свою здобич.
Ледве карлик отямився від переляку, як закричав своїм скрипучим, верескливим голоском:
– Невже не можна було обійтися зі мною якось обережніше? Ви на шматки розірвали мій кафтан з такого тонкого сукна!.. Ех ви, неоковирні, неповороткі дівчата!
Він підняв мішок, цього разу набитий дорогоцінним камінням, і прошмигнув у якусь нору під скелею.
А дівчатка, анітрохи не здивувавшися, пішли далі: вони вже звикли до його невдячності.
Увечері, закінчивши в місті свої справи, сестри поверталися тією ж дорогою і знову несподівано побачили карлика.
Вибравши чисте, рівне місце, він витрусив зі свого мішка дорогоцінні камені і розбирав їх, не думаючи, що хтось так пізно піде повз скелю.
У променях призахідного сонця блискучі камінчики так чудово мерехтіли, переливаючися всіма барвами веселки, що сестри мимоволі зупинилися і замилувалися.
Карлик підняв голову і помітив дівчат.
– Ну, чого витріщилися? – закричав він, і його попелясто-сіре обличчя почервоніло від люті. – Що вам тут треба?
Він відкрив рота, щоб вигукнути ще якусь лайку, але тут почулося грізне гарчання, і великий чорний ведмідь кулею викотився з лісу.
Карлик від страху відскочив убік, але втекти у свою підземну нору йому не вдалося: ведмідь вже був за два кроки від нього.
Тоді, тремтячи від жаху, він запищав:
– Дорогий пане ведмедю, пощадіть мене! Я віддам вам усі свої скарби! Погляньте хоч на ті чудові камінці, що лежать перед вами... Тільки подаруйте мені життя!
Нащо я вам, такий маленький і щуплявий? Ви навіть не відчуєте мене на зубах. Візьміть краще цих поганих дівчат! Оце буде для вас ласий шматочок. Ви ж самі бачите, що вони жирніші за молодих перепілок. З'їжте їх обох на здоров'я!
Але ведмідь і вухом не ворухнув, ніби й не чув, що каже йому злий карлик.
Він тільки вдарив його разок своєю важкою лапою, і карлик більше не ворухнувся.
Дівчатка дуже злякалися і кинулися тікати, але ведмідь крикнув їм услід:
– Біляночко, Зоряночко, не бійтеся, почекайте! І я з вами!
Тут вони впізнали голос свого старого приятеля і зупинилися.
Коли ж ведмідь порівнявся з ними, товста ведмежа шкура раптом звалилася з нього, і вони побачили перед собою прекрасного юнака, з ніг до голови одягненого в золото.
– Я королевич, – сказав юнак.
– Цей злий карлик викрав мої скарби, а мене самого перетворив на ведмедя. Диким звіром мав я блукати лісовими нетрями до тих пір, поки його смерть не звільнить мене. І ось, нарешті, він мертвий, а я знову став людиною.
Але я ніколи не забуду, як ви пожаліли мене, коли я був ще у звіриній шкурі.
Більше ми з вами не розлучимося.
Нехай Біляночка стане моєю дружиною, а Зоряночка – дружиною мого брата.
Так і сталося. Коли прийшов час, королевич одружився з Біляночкою, а його брат – із Зоряночкою.
Дорогоцінні скарби, які карлик вкрав та сховав у підземній печері, знову заблищали на сонці.
Добра вдова ще довгі роки жила у своїх дочок спокійно і щасливо.
Обидва трояндові кущі вона взяла з собою.
Вони росли під її вікном. І кожного року розцвітали на них чудові троянди – білі й червоні.