Кіт і лісові звірі (таджицька казка)

Жив собі кіт. Вийшов він якось за село й зустрів лисицю. Накинула лисичка оком на кота й питає:

– А чи не взяв би ти мене за жінку?

– Візьму,– одказує кіт.

Повела лисиця кота до себе додому, й стали вони жити вдвох. Нікуди не пускала, щоб звірі не побачили й не розірвали.

Одного дня кіт каже:

– Щось дуже мені їсти схотілося.

– Ну то посидь дома, а я піду курку вполюю, та й попоїмо.

Іде лисиця, аж стрічає ведмедя. От вона й каже йому:

– Не підходь близько до мого дому!

– Чого це? – здивувався ведмідь.

– Бо там мій владар, він тебе розшматує.

– А як би мені хоч здалеку подивитися на твого владаря? – питає ведмідь.

– Піди принеси нам бичка, й побачиш мого владаря, – одказує хитруха.

Ведмідь пообіцяв принести. Іде лисиця далі, коли це вовк назустріч.

– Не ходи близько коло моєї хати! – застерігає вона і його.

– У мене тепер владар є, він тебе розірве.

– А як би мені на нього хоч одним оком глянути? – питає вовк.

– Піди принеси нам ситого барана, то й глянеш. Згодився вовк. Незабаром приволік він барана, а ведмідь – бичка.

Гукають лисицю. Підійшла вона до них та й каже:

– Почекайте тут, а я піду покличу свого владаря. Тільки поховайтеся, аби він вас не бачив.

Ведмідь виліз на горіха, а вовк зарився в торішнє горіхове листя, принишкли й ждуть.

Аж ось і лисиця вертається, а за нею кіт іде, хвоста настовбурчив. Прийшов і мовчки заходився наминати м’ясо. Та раптом він помітив, як щось заворушилося в листі. А то вовк вухами ненароком ворухнув. Котові здалося, що то миша, й кинувся туди. Вовк наполохався й дременув навтіки. Кіт подумав, що то собака, та й собі злякався і шмигнув на горіха. А ведмедеві здалося, що кіт не догнав вовка, то лізе на дерево по нього. Подерся він угору, не втримався, впав додолу й мало не вбився.

Отак кіт переполошив лісових звірів і сам наполохався.