Ішли два хлопці глядати роботу. І коли були в столичному місті, увиділи царську доньку.
– Якби узяв її за жону, то аж би мене чорт потому взяв.
На ті слова підійшов до них панок і каже:
– Що, хлопці, роботу глядаєте?
– Атож!
– То йдіть мені в котел води наносити.
Відійшли трохи вбік – там на них чекала кочія.
Сіли на кочію й поїхали, їхали довго лісами, а далі – між скелями, доки дорога не стала тунелем. У тому тунелі зупинилися. Там стояв величезний котел.
– Наносіть у сей котел води! – каже пан.
– Ачей купіль? – зазвідав один.
– Купіль, – каже панок.
– То великі пани мають тут купатися? – зазвідав другий.
– Великі. Сам цар.
Криниця була в тому ж тунелі, недалеко. Але добре наробилися, доки наповнили котел. Панок дав їм по золотому й каже:
– Сідайте в кочію, та відвезу вас назад. Час і мені на роботу.
Виїхали із тунеля, а то вже ніч. А в тунелі було світло електричне, то вони й не думали, що вже так пізно. Привіз їх панок на одне роздоріжжя й каже:
– Злізайте! Звідси недалеко до міста, дійдете.
Злізли вони, бо почали догадуватися, що неладно походили. Пан поїхав, а вони дорадилися накласти там ватру і переночувати, вранці увидять, що робити.
Пригрілися коло ватри і поснули. І тому, що хотів царську доньку взяти, сниться сон, ніби до нього підійшов панок, якому воду носили, й сказав: «Іди у місто і дуже реви коло гроба царського. Сяк вженишся на царській доньці й проживеш із нею тридцять років. Через тридцять років я за тобою прийду».
Проснувся леґінь, але нічого не розказує про свій сон. Думає: «Провірю чи збудеться». І каже товарищу:
– Тут розпуття – тут і наші дороги розходяться. Ти собі, а я собі.
Прийшли оба у місто, ніби й не були товаришами. А там усе в чорному: цар уночі вмер. Перший побіг до гроба плакати, а другий пішов свічку глядати. За той золотий, що заробив, купив свічку і запалив коло царського гроба. Перший то увидів – і теж купив свічку за свій золотий та й далі реве коло гроба. Царська донька увиділа, що леґінь дуже плаче за її вітцем, підійшла до нього, взяла за руку й каже:
– Будеш моїм мужем.
Так простак став царем. Живе собі, не журиться. Пройшло десять років, і той панок, якому він колись воду носив, вночі покликав:
– Час у дорогу!
– Та ти ж обіцяв мені тридцять років! – каже цар.
– Обіцяти обіцяв, бо в тому котлі, що ви з товаришем водою наповнили, старий цар мав варитися тридцять років, а потому міг собі вибрати у пеклі місце, яке захоче. Але ви з цімборою запалили мертвому дві свічки, куплені за мої гроші, і тим скоротили йому муки на двадцять років. А котел не може бути порожнім.
– Не можна нарушати договір! – розсердився цар.
– Знаєш що? Дай мені три завдання. Коли їх зроблю – йдеш зі мною в котел. А коли хоч одне не виконаю – ти вільний.
– Най буде! – пристав цар і почав думати, яке перше завдання дати чортові. А перед садом була велика гора.
– Сюю гору зрівняй, аби завтра на тому місці ріс сад і в ньому аби співали райські птахи.
Встає вранці – все зроблено, як він розпорядився. Цариця чудується, весело бігає доріжками саду. А її чоловікові не до сміху.
Другої ночі чорт знову з’явився. Вони, осика би їм, мають силу від одинадцятої до першої години по півночі.
– Давай друге завдання!
– Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другій половині вода аби була теплою.
Вранці встав цар і видить чудо: на одній половині озера крига, а на другій – лебеді плавають. Зажурився він, аж почорнів. Жона се помітила й каже:
– Чи не з чортом ти зв’язався?
– З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке він не зробить, то завтра мене вже не буде.
– Не журися. Я вже придумала, – і вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить із нього стометровий.
Прийшов чорт опівночі – а на нього вже чекає завдання. Узяв волосок і поніс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрівають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибіг чорт до царя, доки когути не запіли, й каже:
– На свій волосок, та живи собі скільки хочеш і зможеш. Пропав ти від нас.
Що то жона може!