Колись давно в одному японському селі жив хлопець. Звали його Таро, і був він страшенний ледар і нероба.
Вранці виходив Таро на вулицю, але замість того, щоб працювати, бродив та роздивлявся на всі боки.
Так і літо пройшло. Настав час збирати врожай. Усі односельці з самого ранку до пізнього вечора жали й молотили. Таро ж, як і завжди, блукав без діла.
Якось він побачив біля дороги маленький глиняний глечик. У глечику щось копошилося. "Напевно, мишка", – подумав Таро.
Подивився всередину, а там сидить крихітний чоловічок – завбільшки з гороховий стручок.
– Оце дива! – вигукнув Таро.
А чоловічок заговорив тихо-тихо, тоненько-тоненько, як писк цикади:
– Вітаю тебе, Таро-сан! Нарешті ти знайшов мене. Я давно тут сиджу – на тебе чекаю. З усіх хлопців, що тут мешкають, тільки ти мені до душі й припав. Візьми мене додому. Нам разом весело буде.
– А що, – відповідає Таро, – візьму. Удвох веселіше.
Приніс Таро глечик додому, поклав на підлогу. Вибрався чоловічок з глека. Тут побачила його кішка і стала облизуватися. Таро кішку прогнав, щоб не з'їла чоловічка.
– Давай пограємо! – сказав Таро.
Налив Таро води в діжку, опустив у неї дерев'яну миску. Посадив у миску гостя, як у човен. Подує на миску – пливе човник по хвилях. Подує сильніше – у діжці шторм починається.
Потім змайстрував крихітний візок, зловив мишку і запряг замість коня. Став чоловічок візком правити. Тільки от миша забаві не зраділа. Побігала трохи, та й шмигнула в нірку. Віз перекинувся, чоловічок з нього вивалився.
Отак бавилися Таро і його гість до вечора. Але незабаром Таро ці забавки набридли. Не вмів він довго займатися однією справою.
Вранці Таро залишив удома чоловічка і пішов знову тинятися по вулицях.
А коли повернувся, то побачив у хаті сплячу людину. Здивувався Таро – хто це до нього в гості завітав? Але придивився, і зрозумів, що це чоловічок з глека. Розбудив його Таро і питає:
– Ти ж учора був з палець на зріст? Як ти так швидко виріс?
– Це все завдяки тобі. Адже я тебе не випадково з усіх хлопців села вибрав. Інші цілий день у полі, не до мене їм. А ти цілий день зі мною грався, та гуляв, та на всі боки видивлявся. От від цього я й виріс.
Замислився Таро: "А що ж далі буде?"
Тим часом чоловічок зовсім освоївся, почав на Таро покрикувати: подай йому те, принеси це.
Прикро це було Таро, але робити нема чого – він же сам гостя до себе в хату запросив. Наступного ранку пішов Таро раніше і повертатися не поспішав. Аби гостя свого не бачити. Знову блукав цілий день без діла. Але як стемніло, довелося додому повертатися.
Відчинив Таро двері, та так на порозі й зупинився.
Пройти нема куди! Чоловічок не те, що в глечик, в хату ледве вміщається.
Незадоволений гість, бурчить:
– Що за дім такий маленький. Повернутися нема де. Піч посеред хати. Ноги обпекти можна!
Не став Таро всередину заходити. Залишився спати на порозі.
На світанку прокинувся він і пішов світ за очі. Знову байдикував цілий день, дивився, чим інші зайняті.
У сутінках пішов назад. Здалеку побачив будинок, і збагнути не може: що це таке стирчить з вікон і дверей у різні боки? Підійшов ближче – а це руки й ноги чоловічка, та не чоловічка вже, а велетня!
Цілу ніч Таро очей не склепив – міркував, як би цього гостя позбутися. Лише під ранок заснув.
А вранці розбудив його старий сусід і попросив допомогти. У старого син захворів. А час не чекає, рис прибирати треба. Усі в полі. Крім Таро, який нічого не сіяв, нема більше до кого й по допомогу звернутися.
Таро хоч і був ледарем, але традиції села шанував і старість поважав. Соромно йому було старого в біді залишити. Зібрався він і пішов на роботу.
Увечері старий подякував Таро і дав йому кілька монет за працю. Добре стало на душі у Таро: добру справу зробив, та й вперше в житті сам щось заробив.
Прийшов Таро додому. Дивиться, а гість всередині вільно поміщається – начебто меншим став. Але не було у Таро сил розбиратися з чоловічком. Підпер він двері зовні і знову ліг спати на порозі.
Наступного ранку знову пішов Таро до старого на роботу. А повернувшись увечері, побачив, що гість вже з нього на зріст став.
В хаті місце звільнилося. Є де прилягти після важкого дня.
Тільки дуже незадоволений чоловічок з глека:
– Підвів ти мене, Таро. Я ж думав, ти всім ледарям ледар. Полінувався б ти ще трохи, я б виріс вище неба. А ти – в поле серпом махати! Хіба ж так справжні ледарі роблять?
"То он у чому справа! – здогадався Таро. – Ну, от тепер я тебе позбудуся – так працювати буду, що ти меншим за мишу станеш. Посаджу тебе в глек та віднесу на колишнє місце!"
Пішов Таро на роботу, і працював так, що односельці дивом дивувалися: чи то дійсно наш Таро? А коли повернувся додому, побачив, що й справді чоловічок меншим за колишнього став. Хотів Таро його прогнати, але той сам просити почав, ввічливо та чемно:
– Милостивий Таро-сан! Не губи! Посади мене в глек, та поклади край дороги. Може, знайдеться мені новий господар, справжній ледар.
Виконав Таро його прохання. І з того часу у будь-якій роботі Таро першим був.
Старі люди йому розповіли: це лінь у глечику сиділа, чекала того, хто її годувати та плекати стане.
Однак не знайшлося в селі іншого ледаря, а Таро своєї ліні позбувся. Мабуть і досі сидить чоловічок у глечику і чекає біля дороги на нового господаря.