Прислухалася якось Пусі Кет,
уважно подивилась за буфет.
Не помиляється пухнаста киця,
тому, що чує – хтось там ворушиться.
Маленьке мишеня дражнило кицю,
Нікого мишеня це не боїться.
– Мене ти не спіймаєш, Пусі Кет,
Підстрибнеш й носом вріжешся в буфет!
– Ай, боляче! – кричить маленька киця, –
Жорстокий, будеш байдуже дивиться? –
Докірливо кицюня проказала.
І на голівку хустку намотала.
А мишеня залізло на буфет,
І з жалєм дивиться на бідну Пусі Кет.
Пробач мені, – їй каже мишеня,
-Зарадити чи можу чимось я?
Кицюня лапками хустиночку тримає,
та через дірку одним оком поглядає.
Та раптом стриб – і мишеня схопила!
І в хустку бідолашного скрутила.
– Попався! – каже. – От тепер не плач! –
І підкидає хустку наче м’яч.
Але забула Пусі Кет про дірку,
і мишеня втекло до себе в нірку.
З тих пір, щоб посміятись з Пусі Кет,
залазить мишенятко на буфет.