Скляний міст (словенська казка)

Скляний міст (словенська казка)

Жив собі чоловік, селянин із доброю душею і натрудженими руками.

Мав він трьох синів: двоє були моторні, розумні й працьовиті, а третій – ледачий, за що й прозвали його Запічником, бо цілими днями грівся на печі, навіть не глянувши, що роблять інші.

Та прийшла година – батько зліг тяжко й відчув, що близький його кінець. Покликав синів до себе й каже:

– Після моєї смерті прийдіть до моєї могили – три вечори підряд. У перший вечір хай прийде старший, у другий – середульший, а в третій – молодший. І пам’ятайте мої слова.

Невдовзі старий помер.

Прийшов перший вечір – старший брат злякався й не пішов:

"Ще привидиться що лихе!" – подумав.

На другий вечір мав іти середній – та й той забоявся.

Отож відрядили вони Запічника: мовляв, раз нічого не робиш, то хоч це зроби!

Пішов він на цвинтар, а коли став коло могили – земля раптом заворушилася, і з неї підвівся батько.

– Ти вже тут, сину? – спитав він спокійно.

– Тут, татусю, – відповів Запічник.

Батько дістав з-за пазухи горіх і подав йому:

– Ось тобі мій дарунок. Бережи його – і буде він тобі у пригоді.

На другу ніч знову пішов Запічник – і знову батько дав йому горіх.

А на третю ніч – третій, і додав:

– Сховай усі три горіхи у цвинтарній стіні. Коли настане час – сам відчуєш, коли їх відкрити.

Минув час.

У далекому королівстві виросла царівна, і настав час віддати її заміж.

Король велів збудувати довгий скляний міст і проголосив:

"Хто проскаче ним від краю до краю, не впавши, той стане чоловіком моєї дочки і спадкоємцем престолу!"

З’їхалися юнаки звідусіль.

Старші брати теж вирішили спробувати щастя – купили собі прудких коней і вирушили до міста.

А Запічник, коли ті поїхали, пішов до цвинтаря. Дістав перший горіх, розколов його – і враз навколо спалахнуло світло: перед ним стояв добрий кінь і блискучі лицарські лати. Одягнувся він, сів на коня – й помчав до королівського міста.

Там уже стояли юрми глядачів, дзвеніли сурми, та ніхто не міг перетнути скляного мосту: у кожного коня підслизалися копита, а вершники летіли сторч головою у воду.

Тільки Запічник, мов вітер, промчав від краю до краю, аж блиснули іскри з-під копит, і щойно він досягнув іншого берега – зник, наче блискавка.

Король дивувався, хто ж цей сміливець, і призначив друге змагання.

Наступного дня Запічник розколов другий горіх. І враз перед ним постав срібний кінь, а поруч – одежа шляхетного рицаря.

Сів він на того коня й знову проскакав міст від краю до краю. Та й цього разу щез, як і вітер.

Король тільки головою похитав – і призначив третє випробування.

Тоді Запічник розколов третій горіх – свій власний. І сталося диво: перед ним з’явився золотий кінь, а на землі заблищали шати справжнього королевича.

Сів він на золотого коня й вирушив на останнє змагання.

Усі юнаки відступили йому дорогу.

– Раз я прийшов останнім, – мовив Запічник, – то й спробую щастя останнім.

І тільки-но він торкнувся мосту – кінь, мов стріла, перелетів на інший берег.

Люди закричали від подиву, а царівна підбігла й, поки він не встиг зникнути, доторкнулася до його чола й залишила там свою королівську печать.

Минув рік.

Король і царівна чекали – та ніхто не приходив. Тоді вона розіслала воїнів по всій землі:

"Шукайте юнака з моєю печаткою на чолі!"

Обійшли всі міста й села, але ніде не знайшли. Нарешті дісталися до хати, де жили три брати. Старші вбралися в найкраще, стали перед солдатами, та печатки в них не було.

– Більше нікого тут нема? – спитали вояки.

– Та хіба що наш Запічник, – буркнули старші. – Сидить он, як завжди, за піччю.

Зайшли солдати, глянули – а в Запічника на лобі сяє печать царівни.

Того ж дня повезли його до палацу.

Царівна впізнала його одразу – і невдовзі відгуляли вони весілля.

Так простий ледар із-за печі став королем, а старші брати тільки головами похитали: бо видно, що й за піччю доля знайде того, кого вона справді любить.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)