Жив собі чоловік, селянин із доброю душею і натрудженими руками.
Мав він трьох синів: двоє були моторні, розумні й працьовиті, а третій – ледачий, за що й прозвали його Запічником, бо цілими днями грівся на печі, навіть не глянувши, що роблять інші.
Та прийшла година – батько зліг тяжко й відчув, що близький його кінець. Покликав синів до себе й каже:
– Після моєї смерті прийдіть до моєї могили – три вечори підряд. У перший вечір хай прийде старший, у другий – середульший, а в третій – молодший. І пам’ятайте мої слова.
Невдовзі старий помер.
Прийшов перший вечір – старший брат злякався й не пішов:
"Ще привидиться що лихе!" – подумав.
На другий вечір мав іти середній – та й той забоявся.
Отож відрядили вони Запічника: мовляв, раз нічого не робиш, то хоч це зроби!
Пішов він на цвинтар, а коли став коло могили – земля раптом заворушилася, і з неї підвівся батько.
– Ти вже тут, сину? – спитав він спокійно.
– Тут, татусю, – відповів Запічник.
Батько дістав з-за пазухи горіх і подав йому:
– Ось тобі мій дарунок. Бережи його – і буде він тобі у пригоді.
На другу ніч знову пішов Запічник – і знову батько дав йому горіх.
А на третю ніч – третій, і додав:
– Сховай усі три горіхи у цвинтарній стіні. Коли настане час – сам відчуєш, коли їх відкрити.
Минув час.
У далекому королівстві виросла царівна, і настав час віддати її заміж.
Король велів збудувати довгий скляний міст і проголосив:
"Хто проскаче ним від краю до краю, не впавши, той стане чоловіком моєї дочки і спадкоємцем престолу!"
З’їхалися юнаки звідусіль.
Старші брати теж вирішили спробувати щастя – купили собі прудких коней і вирушили до міста.
А Запічник, коли ті поїхали, пішов до цвинтаря. Дістав перший горіх, розколов його – і враз навколо спалахнуло світло: перед ним стояв добрий кінь і блискучі лицарські лати. Одягнувся він, сів на коня – й помчав до королівського міста.
Там уже стояли юрми глядачів, дзвеніли сурми, та ніхто не міг перетнути скляного мосту: у кожного коня підслизалися копита, а вершники летіли сторч головою у воду.
Тільки Запічник, мов вітер, промчав від краю до краю, аж блиснули іскри з-під копит, і щойно він досягнув іншого берега – зник, наче блискавка.
Король дивувався, хто ж цей сміливець, і призначив друге змагання.
Наступного дня Запічник розколов другий горіх. І враз перед ним постав срібний кінь, а поруч – одежа шляхетного рицаря.
Сів він на того коня й знову проскакав міст від краю до краю. Та й цього разу щез, як і вітер.
Король тільки головою похитав – і призначив третє випробування.
Тоді Запічник розколов третій горіх – свій власний. І сталося диво: перед ним з’явився золотий кінь, а на землі заблищали шати справжнього королевича.
Сів він на золотого коня й вирушив на останнє змагання.
Усі юнаки відступили йому дорогу.
– Раз я прийшов останнім, – мовив Запічник, – то й спробую щастя останнім.
І тільки-но він торкнувся мосту – кінь, мов стріла, перелетів на інший берег.
Люди закричали від подиву, а царівна підбігла й, поки він не встиг зникнути, доторкнулася до його чола й залишила там свою королівську печать.
Минув рік.
Король і царівна чекали – та ніхто не приходив. Тоді вона розіслала воїнів по всій землі:
"Шукайте юнака з моєю печаткою на чолі!"
Обійшли всі міста й села, але ніде не знайшли. Нарешті дісталися до хати, де жили три брати. Старші вбралися в найкраще, стали перед солдатами, та печатки в них не було.
– Більше нікого тут нема? – спитали вояки.
– Та хіба що наш Запічник, – буркнули старші. – Сидить он, як завжди, за піччю.
Зайшли солдати, глянули – а в Запічника на лобі сяє печать царівни.
Того ж дня повезли його до палацу.
Царівна впізнала його одразу – і невдовзі відгуляли вони весілля.
Так простий ледар із-за печі став королем, а старші брати тільки головами похитали: бо видно, що й за піччю доля знайде того, кого вона справді любить.