Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця тремтіла від холоду, аж зубами клацала. Пішла вона до вовка і каже:
– Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувати.
– Ні, сестро, мені самому тісно, – відповів вовк.
– Та дозволь мені хоч у твоєму дворі жити, – благала лисиця.
– Ну, гаразд, у дворі можеш залишитися, – погодився вовк.
Лисиця оселилася у дворі, але все одно мерзла. Наступного дня вона підійшла до дверей хатки:
– Вовчику-братику, пусти мене в хату, бо я зовсім заклякла.
– Ні, в хату не пущу, ти будеш мені заважати, – відповів вовк.
– Та дозволь мені хоч на хвильку зайти погрітися! – просила лисиця.
– Ну, якщо тільки на трохи, то заходь, – сказав вовк.
Увійшла лисиця в хату, зігрілася й подумала: "Чого це я маю знову виходити в холод? Краще залишуся тут". Забралася на піч і залишилася жити у вовковій хаті. Вовк терпів, але йому це не дуже подобалося.
Одного разу лисиця вийшла в сіни й знайшла горщик із маслом і дві смажені гуски. Вона вирішила з’їсти все сама, але зрештою подумала, що краще поділитися з вовком. Уранці вона сказала:
– Братику, мене запросили в куми, піду ненадовго, а в обід повернуся.
– Гаразд, іди, – відповів вовк.
Лисиця повернулася з лісу і принесла масло та гусей. Вони разом пообідали, і вовк подякував їй за щедрість.
Наступного дня вовк попросив:
– Сестро, допоможи роздобути ще їжі, бо я зовсім охляв.
– Гаразд, – відповіла лисиця.
Вона побігла в поле й зустріла чоловіка, що віз на санях барана. Чоловік кинув їй кілька шматків м’яса, і лисиця принесла їх вовкові. Так вони прожили ще кілька днів.
На другу зиму лисиці вовча хата не сподобалася. Вона вирішила попросити ведмедя про притулок. Прийшла до нього й каже:
– Пусти мене, Мишко, до себе перезимувати.
– А хіба в тебе нема своєї хати? – здивувався ведмідь.
– Була старенька, але розвалилася. На мою долю випало нещастя: чоловік вмер, і я не змогла збудувати нову. Тепер холодно, нікуди податися. Пожалій мене, сиротину!
Ведмідь зжалився й пустив лисицю до себе. Він лежав у хаті й грівся, ссав лапу, а лисиця ходила на полювання. Одного разу вона принесла пару курей і почала їсти. Ведмідь, почувши запах, спитав:
– Що ти їси, сестро?
– Та це я від себе шматочки відгризаю, – хитро відповіла лисиця.
– А хіба вони смачні? – зацікавився ведмідь.
– Дуже смачні! Хочеш, дам спробувати? – сказала вона й дала йому шматок курятини.
Ведмідь покуштував і вирішив, що теж хоче спробувати "свої". Він пошкодив собі живіт і, звісно, дуже постраждав. Лисиця, побачивши це, злякалася й вирішила більше не хитрувати.
З того часу лисиця навчилася ділитися з іншими і зрозуміла, що чесність і дружба набагато кращі за хитрощі.