Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, невмоготу їй становилось переносить мороз. Пішла вона до вовка ї каже: «Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувати». – «Ні, сестро, мені самому тісно». – «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жити». – «Ну, та бог з тобою, в дворі живи».
Побула вона в дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохати вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла».– «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені мішати». – «Та пусти мене хоч на часочок, я обігріюсь». – «Ну, погрітися можна».
Утискалась лисиця в хату, обігрілась і оснувалась там жити. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастати по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату – ніде не нагибала собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарить. Намацала горщик з маслом і дві жарені гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти знахідку, та побоялась, щоб вовк не попиняв на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля сінешних дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропить, як ніде не бувала.
Ранком, тільки що почало розвидняться, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові: «На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернуся». – «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу; біжи, коли тобі треба».
Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захватала з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка.
Вовк налагодився обідати, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сваривсь – і сам не знав, на кого. Лисиця бачить, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тільки вернулася». – «Та ні, я на тебе не пиняю; це схоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будем обідати?» – «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що бог дасть, нам голодать не привикати».
Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала... А вовк голодний корчився: із боку на бік повертався, і живіт біднязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже: «Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш, і ти здатніша на хитрощі».
Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту місця,- звернула з дороги, лягла в окіп, притаїлась і ждала случая. Так, як через півгодини їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбатися в санях. Розгорнула рядно і ну викидати звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підібрала всі шматки докупи, наїлась гарненько, останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки губи помазав.
На другий день вовк знов посилав лисицю, на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». – «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» – «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбар м’яса провідала». – «А навіщо йому м’ясо?» – «Так він же торгує ним».
Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбар стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання і вправду наткнувсь невзначай на такий винбар, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом, приглядавсь, де б знайти дірку, у яку можна б було пробратися у винбар. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе, а все-таки захотілось йому попробувати, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував – голова не влазить, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над Діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацати, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривався з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбара і побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювати у вовчій хаті.
На другу зиму лисиці вовча хата не сподобалася. Пішла вона до ведмедя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать».– «А хіба у тебе нема своєї хати?» – «Та була старенька, розвалилась, а нову построїть не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»
Медвідь зжалився, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав,, лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підібгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» – «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». – «А хіба вони добрі?» – «О, дуже добрі!» – «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятини. Медвідь покуштував, показались йому дуже смачними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать в медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов пані.