Вовк і лисиця (німецька казка)

Лисиця була у вовка в наймах, і чого лише вовк забажає, те вона мусила робити, бо була слабкіша за нього. От вона й почала думати, як би здихатися такого хазяїна.

Якось довелося їм іти через ліс, а вовк і каже:

– Гей, руда, дістань мені чого-небудь на вечерю, бо як не дістанеш, то тебе саму з’їм.

Лисиця відказує:

– Я знаю один хуторець, там є кілька славних ягняток. Якщо маєш охоту, ходімо туди.

А вовкові тільки того й треба. Вони й пішли.

Лисиця вкрала ягнятко, принесла вовкові, а сама накивала п’ятами. Зжер вовк ягнятко, та одним не наситився. Захотілося ще одне з’їсти. От він і пішов – вайло вайлом, поліз у кошару, а овечка-матка як почала жалібно бекати на весь хутір. Зачули те селяни, позбігалися та й ну лупцювати вовка. Так надухопелили, що він насилу вирвався, прибіг, шкутильгаючи й виючи, до лисиці й каже:

– Ну й підвела ж ти мене!

Лисиця відповіла:

– Не будь таким ненажерою.

Другого дня пішли вони знов у поле, і жаднющий вовк каже:

– Гей, руда, дістань чого на вечерю, бо як не дістанеш, то зжеру тебе саму.

Лисиця й відказує:

– Он там на хуторі одна господиня сьогодні ввечері пече млинці, ходімо туди.

Пішли вони. Лисиця обережненько скрізь облазила, винюхала, де стоїть миска з млинцями, поцупила з півдесятка і принесла вовкові.

– На, жери,– сказала й пішла. А вовкові підвесятка млинців – як собаці муха: проковтнув і нема. От він і каже собі:

– Які ж бо смачні! Піду ще дістану.

Пішов та як допався, а миска геп на підлогу – та й розлетілася з грюкотом па череп’я.

Господиня почула, вибігла, скликала людей. Вони поназбігалися та й ну вовка лупцювати чим попало, аж він насилу втік. Прибіг до лисиці, виючи й шкутильгаючи на дві лапи, та й каже:

– Ну й підвела ж ти мене, ще гірше, ніж учора. Селяни застукали мене та так прочесали спину!

А лисиця відповіла:

– Я ж тобі казала – не будь такий зажерливий.

Третього дня, коли вони вийшли з дому, вовк, ледве-ледве шкутильгаючи за лисицею, знову сказав їй:

– Гей, руда, подбай-но про вечерю, бо як ні, то тебе саму з’їм.

Лисиця відповіла:

– Я знаю одного дядька, він зовсім недавно заколов кабана, і в нього в льоху повна бодня солонини. Ходімо добудемо.

Вовк на те:

– Тільки заліземо разом, щоб ти мені помогла, як доведеться тікати.

– Про мене,– мовила лисиця і показала йому всі лази, а тоді вони пробралися в льох. А там м’яса – їж, хоч лусни.

Вовк як допався – жере та й думає: «Поки всього не з’їм – із місця не рушу. Маю часу досить».

Лисиця також добре поласувала, але їсть та й озирається, на діру поглядає, кудою вони влізли, та все то вилізе, то знов улізе, приміряється, чи пролізе тулуб, як доведеться тікати. Вовк і питає її:

– А скажи мені, руда, чого це ти все бігаєш сюди-туди, то надвір, то назад?

– Та треба ж глянути, чи не йде хто. Ти не їж так багато.

Вовк відповів:

– Поки не виїм усього з бодні, з місця не зрушу.

Тим часом хазяїн, почувши лисиччину шамотню, підійшов до льоху. Побачивши його, лисичка вмить вистрибнула надвір, і вовк теж хотів вискочити, та його так розперло, що він застряг у дірці.

Хазяїн схопив дрюка і так учесав сірого, що той і дуба дав.

А лисичка подалась до лісу, радіючи, що здихалася старого ненажери.