Було в матері дев’ять синів і десята дочка, а чоловіка не було – на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з’їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то її їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:
– Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Подай ви вже вовками стали та в лісі жили.
Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу – у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости – і вони майнули до лісу.
Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:
– У твоєї матері було дев’ять синів, але вона закляла їх, і всі воші поробились вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.
Прийшла дочка додому та й питає матір:
– Це правда, мамо, що люди кажуть?
– Правда, доню рідненька. Було в мене дев’ять синів, а я в хаті нічого не мала, у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з’їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу.
Каже тоді дочка до матері:
– Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу – піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.
А мати їй:
– Не йди від мене, дитино моя; дев’ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?
Алє дівчина, якій було вже років п’ятнадцять, не далася відмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.
– Бабусю люба,– попросилася дівчина,– прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з’їли.
А бабуся каже:
– З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев’ять вовків-сіроманців, вони тебе можуть з’їсти. Ллє все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.
І дівчина їй усе розповіла:
– Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев’ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. І якось закляла своїх дев’ять синів: «Бодай ви вовками стали». Вони й перекинулись у вовків та побігли до лісу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть.
Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:
– Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з’їдять.
Увечері, як смерклося, прибігли дев’ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:
– Добрий вечір, матінко.
– Добрий вечір, – відповідає бабуся.
Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:
– Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу вас не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,– хитрує бабуся,– що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев’ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п’ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?
– Хотіли б, аякже,– в один голос загукали брати.– Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.
Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:
– Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.
Але вона й слухати того не хоче.
– Я б,– каже,– довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.
Тоді брати й розповіли їй:
– То, сестро, треба цілих дев’ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не скажеш.
Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питає її:
– То що, знайшла братів?
Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні слова.
– Де знайшла, у лісі?
Знову тільки головою кивнула й мовчить.
Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.
– Дівчино,– ледве вимовив він,– чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.
Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він все одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.
– Любий сину,– все торочить царевичу мати,– чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.
Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. Г ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу. Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:
– А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи своїм міністрам, хай засудять її до страти. Навіщо вона тобі така здалася?
Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати назад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:
– І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.
Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвір за ворота, а натомість підклала щеня.
Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.
Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому.. Хотів дітям про свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не може – мовчить дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі що хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, порішили стратити царевичеву дружину.
І повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого вдіяти не може, бо так міністри постановили.
Уже близько до шибениці підходять, аж бачать: удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає – то мчить вершник на білому коні. За ним другий, третій... Дев’ять вершників мчить. Уже й чути, як перший гукає здалеку:
– Постривайте, не вішайте!
Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:
– Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев’ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся!
І віддав їй дитину.
Але вона мовчить.
Під’їхав другий, гукає:
– Говори, сестро, і простягає їй другу дитину,– сьогодні дев’ять років минуло, ти нас врятувала, говори!
Третій гукає:
– Сестро, говори! – і віддає їй третю дитину.
Але вона ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним під’їжджають і просять її, щоб вона все розповіла царевичеві. Примчав і дев’ятий брат, гукнув до неї:
– Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев’ять років. Ми всі врятовані. Розказуй усе, як було!
Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася.
– Чоловіче мій любий,– каже вона до царевича, це мої сини, яких свекруха надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і сьогодні ось привезли мені
Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А матері-цариці звелів передати, що більше не хоче разом з нею жити.
Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев’ять братів попрощалися з ними, подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй була поміч на старість.