Жив собі чоловік і мав єдиного сина. Та був він старий і такий бідний, що й не міг того сина до розуму довести. От якось зажурився над своєю долею та й каже синові:
– Бачиш, мій сину, я вже старий, робити на тебе не здужаю, старцювати сором іти, а надбаного в нас нема нічого. Ти вже підріс, нівроку, мушу тебе кудись між люди повести та в службу віддати.
– Добре, тату,– відказує син,– я вже й сам про це думав. Одведіть мене кудись, а там уже я служитиму справно.
От узяв старий кочергу, ситечко та останній шматок хліба – все, що вони мали,– та й вибрались шукати службу. Ідуть та й ідуть горами-лісами, аж бачать – сидить на скелі чорний чоловік, читає книги. А був то чарівник. Та вони про це не знали.
Поклонилися йому:
– Добридень вам!
– І вам добрий день! – відказує чарівник.– Куди це ви, діду, йдете?
– Та йду синові службу шукати,– чи ви б його не взяли?
– Чом не взяти? Мені якраз челядника треба. Нехай до мене стає. Він у мене, може, дечого й навчиться. А що дасте за науку?
– Ой, що я дам, як нема чого й самим у рот укинути?
– Тоді знаєте що? Ваш син буде у мене сім років. Через сім років приходьте, і, як пізнаєте його, буде ваш, а як ні, то зостанеться в мене довіку.
– Та добре вже,– каже батько,– чи так, то й так.
А сам думає собі: «І щоб то воно було, щоб я вже свого сина через сім років не пізнав?»
Та й покинув його в чарівника, а сам подався додому.
Чарівник же ну випитувати хлопця, чи вміє він читати. Той і знав літери трохи, та боявся, щоб йому те на шкоду не пішло, коли признається. То й сказав, що не вміє, бо де б це він міг навчитись.
– Ну, як не вмієш, то ти мій. Дам я тобі одну роботу.
Та й завів його спочатку до кімнати, де самі щітки були, тоді до другої, де були самі книги, а далі до третьої – порожньої, але з дверима ще в якусь кімнату.
– Отут ти й житимеш,– каже.– Більше в тебе роботи ніякої не буде – от тільки тими щітками книги чистити та обмітати. А як знудьгуєшся, то ось тобі прутик, постукаєш ним тричі у ті зачинені двері – зараз же прийдуть твої однолітки, можеш з ними досхочу погратися; як схочеш їсти, стукнеш один раз – і зараз тобі принесуть. Тепер же я піду на сім літ у дорогу, а ти тут шануйся, щоб я, коли повернуся, тебе похвалив!
От чарівник пішов собі, а хлопець залишився в його домі сам як палець. Погано йому, правда, не було, бо як тільки стукне раз у двері – де й не візьмуться на столі всякі ласощі, тричі постукає – набіжить хлопців з виграшками ціла купа. Та все те набридло – тільки й знай, що книги обмітати. От він розгортає одну книжку та й починає читати. Читає й читає, скільки він їх там уже перечитав, але навчився з тих книг чаклувати.
Через сім років вертається чарівник додому, побачив, що всюди лад, та й хвалить хлопця.
А що ж бідолашний батько дома робить? Перебивається, як може, та все тільки й думає, як би то скоріш сина побачити.
– Уже,– каже,– він там такий і такий, а може, й більший,– до його однолітків рівняв,– а може, там його на казна-кого обернули?
Через сім літ узяв він кочергу й ситечко та й пішов до того лісу.
Іде лісом, уже й недалечко від чарівника, коли біжить йому напроти хлопець, добре вбраний.
– Диви,– каже собі батько,– оце такий уже, мабуть, і мій син, тільки він не був так гарно вбраний.
А то таки його син був. От підбігає він ближче й каже:
– Ну, тату, чи ви б мене пізнали?
– Хе, трохи таки впізнав,– придивляється батько.– Та ти ж і вигнався!
– Це ще нічого,– каже син. – Але як прийдете до чарівника – інакше пізнавати мене доведеться. Він покаже вам на даху табун голубів. То ви гарненько придивляйтесь, я між ними в третьому ряду сидітиму і трохи для вас крильця опущу, то ви й пізнаєте.
Сказав і побіг назад.
Старий батько повеселів та й іде собі далі. Коли приходить до чарівника.
– Ну,– каже,– прийшов я по сина.
– Авжеж,– відказує чарівник,– сім літ минуло. Що ж, як пізнаєш, то забирай свого сина,– і показав йому табун голубів на даху,– а коли за першим разом не пізнаєш, зостанеться він у мене.
Сперся старий батько на кочергу та й придивляється до тих голубів. Коли бачить – у третьому ряду один крильця опустив.
– Ото,– показує старий кочергою,– у третьому ряду мій син, той, що крильця опустив!
– Угадав-таки! – насупився чарівник.
От батько хотів забрати сина, а чарівник ну хитрувати: мовляв, нащо ж йому замість сина голуб? А щоб його знов на хлопця обернути – на це часу треба. Нехай, мовляв, старий ще потерпить який час. З тим і пішов батько, а сина залишив.
Та чарівникові й цього мало. Він своє гадає. А хлопець своє.
Пішов одного разу чарівник до якоїсь там роботи. А хлопцеві того тільки й треба було, зібрав чарівницькі книжки та й гайда – утік до свого батька.
– То ти таки визволився! – батько йому.
– Сам визволився ще й книги чарівницькі забрав,– каже син.
– «Аби тільки не довелось тобі дорого за теє одбувати!
– Не бійтесь! Я вже більший чарівник, як він. Але знаєте що, тату? Отак з голими руками трудно нам прожити. Мусимо якось із злиднів вибитися. Обернусь я на бичка, а ви ведіть мене продавати. Тільки не оддавайте дешевше як за сто золотих. А як продасте, то зніміть із мене налигача, заберіть собі, то я й додому повернуся.
Як він сказав, так і сталося. Продав батько бичка за сто золотих, налигача забрав собі. То син був раніше дома, як батько.
От уже ті сто золотих вийшли. Син і каже:
– Ой тату, знов у нас нема нічого. Обернусь я тепер на вола, тільки не продавайте мене дешевше, як за сто талярів. А як продасте, знову налигача зніміть, то я прийду додому.
І вдруге все обійшлося добре. Син був раніше дома, як батько.
На третій раз обернувся він на гарного коня й наказав батькові, щоб той не віддавав його дешевше як за сто дукатів і щоб не забув, крий боже, здійняти з нього вуздечку.
От приходить батько з конем на ярмарок, а тому коневі нема на всьому яр-маркові рівні. Зараз насунуло купувальників, усі торгуються, а сто дукатів ніхто не дає. Аж приходить туди багатий якийсь пан, а то був сам чарівник.
– Діду,– каже,– що за цього коня просите?
– Коли по правді, то менше як за сто дукатів не віддам нікому.
– І нітрохи не спустите?
– Ні, пане, аністілечки.
– Ну, коли так, я давно доброго коня шукаю, то й візьму.
Та й висипав перед ним купу дукатів.
Поки старий збирав гроші та роздивлявся, чи не фальшиві, чарівник сів на коня, ухопив його за вуздечку та й був такий.
«Ага, попався! – думає собі.– Ось я тебе навчу, як не в своє ремесло лізти».
Та ще дужче пришпорив, аж поки в другому селі став коло кузні. Там прив’язав коня до стовпа, а сам до коваля зайшов.
– Ковалю,– каже,– викуй-но підкови, по центнеру кожну, та будемо їх гарячі оцьому коневі прибивати.
Та й кинувся ковалеві помагати, щоб швидше було. А тим часом позбігалися до кузні хлопці – на коня та на пана подивитися. От один підійшов близенько до коня, а той йому шепоче:
– Хлопче, голубе, зніми з мене вуздечку!
Хлопець так і зробив. Кінь зараз же обернувся на голуба та й полетів собі. Як побачив це чарівник, обернувся на яструба та й гайда за ним. Летять вони, летять, ось-ось яструб наздожене голуба...
А був там один королівський сад. І походжала в тому садку сумна королівна. Журилася вона, що батько її, король, тяжко нездужає і не знайдеться такий, хто б його вилікував. Коли бачить – іде гарний парубок. (То ж був чарівників учень.) І став просить той парубок, щоб королівна його як перстень наділа на палець.
Королівні хлопець той сподобався, вона й погодилася. От він обернувся на гарний золотий перстень, вона й надягла його на палець.
А тут король оголосив, що хто його вилікує, за того й дочку свою віддасть. Багато було лікарів, які хотіли б за це діло взятися, та жоден із них так і не наважився короля лікувати.
Ось третього дня вранці приходить до палацу якийсь чоловік і каже, що він вилікує короля. А то був чарівник. Вилікував він-таки короля і зажадав з королівною обмінятися перснями, на знак того, що він її в короля заслужив,– вона піде за нього заміж. Довго королівна відмагалася, мовляв, так і так, навіть персня такого на обмін нема.
Та чарівник добре знав про той перстень, що в неї. От і каже:
– А ви мені дайте з мізинчика!
Король суворо наказав, щоб перснями вони обмінялися.
Та як тільки королівна перстень зняла, він упав додолу й розсипався на просо. Як побачив це чарівник, враз обернувся на півня і став те просо клювати. Наче все поклював, та тільки одна просина в шпарку закотилась,і ніяк не міг він її видзьобати. То обернувся на мишу, думав – так її дістане. А просина перетворилася на кота, кинулася на мишу – миша й не пискнула. От і по чарівникові.
А перед королем та королівною став гарний парубок і вибачається, що мусив отак їх потурбувати. Король тільки дивується, а тоді попросив усе розповісти.
– Ну,– каже,– як ти такий майстер і моїй дочці подобаєшся, віддаю її За тебе.
Одружився хлопець з королівною та й батька старого до себе забрав. А після смерті короля сам став на королівство. Та й досі живе, коли не помер.