Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Озеро Гандзіррі (італійська казка)

Казки про:
1154

Озеро Гандзіррі (італійська казка)Заїхав колись до Мессіни один багатій, такий багатий, що й сам як слід не знав, скільки в нього тих багатств. Вийшов він одного разу погуляти до озера Гандзіррі, поглянув на нього і дуже його вподобав. А в багачів такий звичай: коли їм що сподобалось, вони неодмінно захочуть зробити його своєю власністю. Тож купець насамперед запитав у людей:

– Чиє це озеро?

– Королеве,– відповіли йому.

Багатій, не довго думаючи, подався до короля.

– Ваша величносте, чи не продасте ви мені озеро Гандзіррі? – спитав він.

– Чом би й не продати,– відповів король, якому саме дуже треба було грошей.

– Скільки ж ви за нього схочете? – запитав багатій.

– Я багато не візьму. Вистеліть дно Гандзіррі золотими монетами. А тоді поділимося – монети мої, озеро – ваше.

– Згода! – вигукнув зопалу багатій.

Побачивши, що покупець, не торгуючись, погодився на таку велику ціну, король злякався, чи не дешево заправив. Тому він квапливо додав:

– Але моя умова така: монети на дні озера мають стояти руба.

– Е, ні, ваша королівська величносте, це вже занадто дорого. Нехай

монети в озері лежать, а не стоять руба.

– Ні, тільки руба! – затявся король.

Та багатій і собі не поступався.

Довгенько вони ще торгувались того вечора, але так і не сторгувались. Та коли багач побачив схід сонця над озером Гандзіррі, він мерщій пішов до короля.

– Я згоден, ваша королівська величносте. Нехай буде по-вашому.

Уже на другий день багатій заходився звозити монети до озера. Сто

мулів, кожен з двома мішками через спину, двадцять днів поспіль уранці привозили до озера монети, а ввечері впорожні верталися назад. І на березі виросли цілі гори золотих монет. На двадцять перший день монетами почали встеляти дно озера.

Сам король наглядав, щоб кожну монету ставили тільки руба і щільно одну біля одної. Золоті гори на березі швидко танули, а дно озера ставало дедалі більше схожим на луску золотої рибки.

Але сталося так, що в останній день, в останню годину і в найостаннішу хвилину, коли багатій уже вважав озеро Гандзіррі своїм, виявилось, що йому не вистачає однієї монети.

– Ну, це дрібнички,– сказав багатій.– Що там одна-єдина монетка – аж нічого!

– Як то – нічого?! – вигукнув король.– Ви що, гадаєте, я дурно віддам таке пречудове озеро? Додайте ще одну монету!

Але в багатія, правду сказати, від усього його величезного багатства таки не зосталося більш нічогісінько. Одначе він не хотів зізнатись у цьому королю.

– Не пожену ж я додому весь караван мулів по якусь одну монетку ? – викручувався багатій.– Але коли ви вже так наполягаєте, то позичте мені цю монету.

Та в короля теж не залишилося навіть найменшої золотої монетки. Бали й маскаради, дорогі подарунки двірським дамам ущент спустошили державну скарбницю. У ній аж гуло, як у порожньому барабані. Але як же було королю признаватись у цьому багачеві? Тому він з удаваною погордою сказав:

– Не забувайте, що я король, а не якийсь там міняйло, і тому не даю в борг. Коли хто не має грошей, то хай не купує озера Гандзіррі!

Багатія це страшенно розгнівило, і він крикнув:

– Коли так, то не треба мені вашого озера Гандзіррі! За таку ціну я можу купити не якесь там озеро, а ціле море!

І він спересердя наказав витягати з дна озера всі золоті монети і знову навантажувати їх на мулів.

Отак-то король з багатієм не зійшлись у ціні.

Кажуть, що кожен із них ще й досі про це жалкує.