У повітці, на сіні жили мама-кішка та кошенята. Всього було п'ятеро жвавих чорно-білих кошенят і одне смугасте, яке було дуже боязке.
Якось вони вмили свої мордочки, облизали своє м'яке хутрячко, пригладили вуса і спустилися за мамою по сходах. Потім вони попрямували з прохолодного темного хліву на сонечко. Боязке кошеня йшло позаду та відстало.
Аж раптом прямо перед ним із землі показався носик.
– Доброго ранку, – приязно сказав гладкий кріт, – чи не хочеш ти прогулятися зі мною?
Боязке кошеня озирнулося – мами-кішки та жвавих кошенят не було. І воно пішло з кротом. Біля ставка вони зустріли крапчасту жабу.
– Які у неї величезні очі! – прошепотіло кошеня.
Жаба мала добрий слух.
– Кум! – прокумкала вона. – Мій рот набагато більший! Дивіться! – І жаба роззявила рота.
Кріт і кошеня засміялися, а жаба пірнула у ставок.
– Я хотів би повернутися до мами, – сказало боязке кошеня, – але я не знаю, де її шукати.
– Я тобі покажу, – пролунав незнайомий голос. З кущів вистрибнуло волохате цуценя.
– Дякую, – сказало кошеня. – До побачення, кроте.
Кошеня і цуценя пішли разом. Раптом цуценя дзявкнуло – воно побачило на дереві білку.
– Чи, чи, чи, – забелькотіла білка і впустила горіх прямісінько на ніс цуценяті.
– Гав, гав, гав! – сердито загавкало цуценя, і вони з кошеням побігли.
Незабаром вони побачили з вершини пагорба свій будинок.
– От ми й вдома, – сказало цуценя.
В одну мить мама-кішка була біля кошеняти.
– Де ти був? – запитала вона. – Час вже вечеряти.
На вечерю покликали всіх, хто мешкав у дворі. Тут було зерно для курчат, ряска для качок, морква та капуста для кроликів. Тут були мухи для жаб і корито з усякою всячиною для поросяти.