Якось на осінній ярмарок у село приїхав дивний крамар. Його віз не гнувся від важких лантухів із зерном, не дзвенів мідними казанами. На його прилавку стояли лише маленькі, розмальовані скриньки.
– Підходьте, люди добрі! – гукав він солодким, заколисливим голосом. – Продаю найцінніше! Те, що знімає тягар із плечей і заспокоює душу. Продаю час і надію!
Люди збіглися, дивуючись.
– Ось у цій синій скриньці лежить "Завтра", – усміхався торговець. – Кому важко сьогодні дрова рубати чи дах лагодити? Купіть "Завтра" – і сьогодні можете сміливо спати! Воно саме прийде.
– А в цій рожевій лежить "Скоро", – показував він далі. – Для тих, хто чекає багатства і великого кохання. Купіть, і не треба нічого робити, просто чекайте.
– А в золотій скриньці – "Колись". Найкращий товар! "Колись я поїду в мандри", "Колись я помирюся з братом", "Колись я стану щасливим".
Зраділи люди. Це ж так зручно! Коваль Остап віддав срібну монету за відро "Завтра", щоб не кувати підкови просто зараз, а піти в шинок. Молода Галя купила "Скоро", щоб не прясти сорочку, а сидіти біля вікна й чекати принца. А старий дід купив "Колись", щоб колись попросити вибачення у сусіда.
Торговець швидко розпродав свій невидимий товар, сховав справжні гроші в калитку і поїхав геть, розчинившись у тумані.
А село поринуло в солодке очікування. Остап сидів на призьбі й дивився на синю скриньку: "Ну, нічого, завтра все зроблю". Але наставав новий ранок, а з ним приходило нове "Завтра", яке знову просило почекати. Хата його похилилася, а горно охололо.
Галя змарніла біля вікна зі своїм "Скоро", але свати обминали двір ледачої дівчини. Дід так і не встиг відкрити скриньку "Колись" – пішов за межу вічності, так і не обійнявши сусіда.
Одного морозного дня, коли в хаті Остапа стало зовсім холодно, а їсти було нічого, він розлютився. Схопив свою скриньку із "Завтра" і з усієї сили кинув об піч. Скринька розлетілася на друзки, а всередині – порожньо. Тільки сіра пилюка злетіла в повітря.
Зрозуміли тоді люди страшну правду. Хитрий крамар продав їм порожнечу, вкравши їхнє життя. Бо поки вони сиділи, обіймаючи куплене "Завтра", втішаючись ілюзією про "Скоро" і відкладаючи найважливіші слова на "Колись", у них непомітно й безповоротно закінчилося їхнє реальне "Сьогодні".
З того часу мудрі люди знають: не купуй обіцянок у часу і не відкладай життя на потім. Бо єдиний скарб, у якому ти справді можеш бути певним – це ця мить.