Чи замислювалися ви колись, чому на світанку Сонце ясне й золоте, а ввечері, сідаючи за обрій, стає багряним, наче жар? Старі люди розказують про це таку легенду.
Там, високо над хмарами, живе Мати-Небо. Щоранку, ще до співу перших півнів, вона замішує тісто на зоряній росі й пече великий, запашний золотий коровай – наше Сонце. Тільки-но він дійде в небесній печі, Мати-Небо випускає його на блакитну тарілку небосхилу.
Котиться свіжий, сліпучо-жовтий коровай по небу. Він щедрий і добрий. Цілий день він розкидає на землю свої золоті крихти-промінці, годуючи світлом і теплом кожну травинку, кожну пташку, кожну людину. Світ радіє, гріється, і Сонце високо вгорі радіє разом із ним.
Але чим ближче до вечора, чим нижче котиться Сонце до землі, тим краще воно бачить, що діється внизу. І не все там добре та світле.
Бачить Сонце, як брат іде на брата. Бачить, як сильний кривдить слабкого, як плачуть сироти, як руйнуються від людської жадібності ліси. Бачить воно брехню, жорстокість і кров, що пролилася на землю за цей довгий день.
І тоді золотий коровай починає вбирати в себе весь той земний сум. Сонцю стає так соромно за лихі вчинки людей, так гірко від їхніх сліз, що воно просто на очах змінює свій колір. Із радісно-золотого воно стає багряно-червоним. Воно пашить від сорому і пекучого болю.
Не в змозі більше дивитися на людське горе, багряне Сонце поспішає сховатися за край землі. Воно важко падає у глибокий океан, щоб у його водах змити з себе побачене за день, остудити свій жаль і відмитися від червоного кольору.
А вночі Мати-Небо сумно зітхає і знову береться до роботи. Вона пече новий, чистий і світлий коровай, щоразу вірячи, що завтра, коли він покотиться по небу, люди будуть добрішими, і йому не доведеться ввечері червоніти від сорому.
Тож коли дивитеся на кривавий захід сонця, згадайте цю легенду. Це нагадування кожному з нас: прожити день так, щоб небесний коровай спускався в море золотим і спокійним.