У славному місті, де шпилі палаців торкалися хмар, жив могутній король. Мав він підвали, повні золота, безкраї родючі землі та тисячне військо. Але не мав він спокою.
Зранку до ночі його гризли думки: чи не спорожніє скарбниця? Чи не зрадять міністри? Чи не нападуть сусіди? Через той страх правитель змарнів, перестав усміхатися, а сон його був коротким і сповненим тривожних марень. Він став бранцем власного багатства.
А під мурами його ж палацу, на килимку з сухого листя, жив жебрак на ім’я Остап. Кишені його були діряві, свитка – латана-перелатана, але щоранку він прокидався з такою дзвінкою піснею, що навіть птахи замовкали, аби послухати. Сміх його був щирим, а очі світилися такою радістю, що міщани прозвали його "Королем жебраків".
Дійшли чутки про цього дивного щасливця до справжнього короля. Заїла його цікавість: як може радіти життю той, хто не має за душею ні шеляга? Накинув правитель старого темного плаща, заховав обличчя і потайки вийшов уночі до міської площі.
Остап якраз вечеряв сухою скоринкою хліба, запиваючи водою з фонтану, і при цьому щасливо всміхався зорям.
– Чому ти радієш, чоловіче? – не витримав перевдягнений Король. – У тебе ж нічого немає! Ні даху над головою, ні грошей, ні влади. Завтра ти можеш померти від голоду. А ти співаєш, ніби володар світу!
Жебрак подивився на незнайомця добрими, ясними очима, посунувся на своєму листі й поплескав рукою поруч:
– Сідай, брате, відпочинь. Бачу, плечі твої згорблені під дуже важким невидимим тягарем.
Король здивовано сів.
– Ти питаєш, у чому мій секрет? – тихо промовив Остап. – Усе просто. Щоб бути щасливим, треба бути вільним. А найбільша в’язниця людини – це її страх втратити те, що вона має. Багатій тремтить над своїм золотом, правитель – над короною, купець – над крамом. Їхні речі володіють ними, а не вони – речами. А я? У мене немає нічого, крім цього неба і цього подиху. Мені нічого втрачати, і нікому немає сенсу мене грабувати. Тому я сплю так солодко, як не снилося жодному монарху. Весь світ – мій дім, бо я за нього не тримаюся.
Король сидів у темряві, вражений цією простою істиною. Він зрозумів, що всі його замки та армії не варті тієї легкості, яка світилася в очах бідняка.
На ранок правитель повернувся до палацу. Він не відмовився від корони – бо мав обов'язок перед своїм народом. Але з того дня він перестав труситися над скарбницею, почав щедро роздавати милостиню і спав спокійно. Бо мудрий жебрак навчив його головного: найбагатший не той, у кого багато є, а той, кому більше нічого не треба.