Жили на одному подвір’ї пес Бровко та кіт Мурко. Жили мирно, але якось вирішили, що просто сусідити – мало.
– Давай, – каже Бровко, – укладемо договір про велику дружбу! Будемо все робити як справжні брати, горою один за одного стояти.
Вмочили вони лапи в калюжу, залишили відбитки на широкому листку лопуха – підписали. І почали "дружити".
Тільки от розумів ту дружбу кожен по-своєму.
Для Бровка любити – це захищати, діяти й віддавати найкраще. Побачить він когось чужого за тином – одразу зчиняє ґвалт, бігає вздовж плоту, кличе кота на підмогу. А якось навіть притягнув Муркові свою найулюбленішу, обслинену кістку: "На, брате, гризи, мені для тебе нічого не шкода!"
А Мурко лише носа вернув. Для нього дружба – це затишок, тиша і ніжність. Прийде він до Бровка, коли той дрімає на сонці, ляже під теплий бік і заведе свою тиху пісню: "Мур-р-р, мур-р-р". Ще й вухо собаці шорстким язиком лизне – мовляв, я поруч, я тебе люблю.
Та недовго тривала та злагода.
– Який же ти байдужий! – гавкнув якось ображений Бровко. – Я надриваюся, двір охороняю, кістку тобі віддав, а ти лише спиш і муркотиш! Ти зовсім мене не цінуєш!
– А ти – неотесаний грубіян! – пирхнув Мурко, вигинаючи спину. – Я тобі душу відкриваю, пісні співаю, грію тебе, а ти тільки галасуєш і брудними лапами мене штовхаєш! Немає в тебе ніякої любові!
Посварилися вони міцно, розірвали свій лопух-договір і розійшлися по різних кутках двору. Бровко сумно поклав голову на лапи, а Мурко надувся на ґанку. Обидва почувалися страшенно самотніми.
Побачив це старий мудрий Ворон, що сидів на горісі, та й каркнув:
– Ох і дурні ж ви! Думаєте, якщо дружба одна на двох, то й мова в неї має бути однакова? Ти, Бровку, гавкаєш, щоб кіт міг спати спокійно, бо ти – вартовий. А ти, Мурку, муркотиш, щоб зняти з собаки тривогу після важкої варти, бо ти – цілитель. Ви ж любите одне одного, просто говорите про це по-різному!
Замислилися кіт із собакою. Зрозуміли вони, що не треба змушувати іншого любити так, як зручно тобі. Відтоді Бровко більше не тягнув кота гавкати на перехожих, а Мурко з вдячністю (хоч і без апетиту) приймав подаровані кістки. Бо справжня дружба – це не бути однаковими, а радіти тому, що ви є одне в одного.