У давні часи, коли зими були по-справжньому лютими, а вітри різали, як ножі, прийшов на землю старий Мороз-Воєвода. Йшов він лісами й полями, стукав своєю важкою палицею і все живе перетворював на нерухомий, холодний камінь.
Дійшов Мороз до глибокої, гомінкої Річки.
– Зупинися! – дихнув він на неї віхолою. – Я заморожу тебе до самісінького дна, щоб ти більше не співала своїх пісень!
Почули це дрібні срібні рибки, почули зелені водорості й раки, що готувалися зимувати на мулистому дні. Затремтіли вони від жаху. Якщо Мороз прониже воду до дна – ніхто не виживе, усе живе загине в крижаних лещатах.
Захвилювалася Річка. Не за себе злякалася вона, бо вода – вічна, а за своїх беззахисних дітей. Зрозуміла Річка, що сховатися від Мороза не вдасться, тож треба приймати бій.
Вона сповільнила свою течію, вирівнялася і сміливо підставила Морозу свою спину – самісіньку поверхню.
– Бий сюди, старий! – промовила вона. – Заморожуй мене, якщо зможеш!
Розгнівався Мороз, дмухнув з усієї сили, вдарив палицею по хвилях. Верхній шар води миттєво побілів, затвердів і перетворився на товсту, прозору кригу. Мороз засміявся, задоволено потираючи руки, бо думав, що переміг і скував Річку назавжди.
Але він не знав її великої материнської таємниці.
Перетворивши свою спину на крижаний щит, Річка не пустила холод углиб. Зверху вона стала твердою, колючою і мовчазною, але під тим панциром, у самій глибині, вода залишилася теплою і вільною. Там продовжувало битися життя: спокійно плавали рибки, дрімали рослини. Крига стала для них не смертю, а надійною ковдрою, що ховала від лютих вітрів і хижаків.
Так і повелося з того часу: вода в річках завжди замерзає лише зверху.
Старі люди кажуть, що так само буває і з людською душею. Зустрінеш іноді людину – а вона здається суворою, холодною, неприступною, наче вкрита кригою. Але не поспішай її судити. Дуже часто люди одягають цю "крижану броню" не від злості, а після важких життєвих зим. Вони стають твердими ззовні лише для того, щоб зберегти в глибині найцінніше – свою добру, теплу і вразливу душу.