Колись давно жив собі цар, у якого не було сина. І день у день він молився богам, аби ті подарували йому спадкоємця. Боги почули його молитви: тієї ж ночі дружина царя зачала дитину.
Минуло дев’ять місяців – і народився хлопчик, гарний, мов сонячний промінь.
Тоді прийшли богині долі – Хатхори – щоб визначити його шлях. Вони стали біля колиски, і старша мовила:
– Цьому хлопчикові судилося померти від крокодила... або від змії... або від собаки.
Люди, що стояли поруч, почули ці слова й передали цареві. І серце його сповнилося тривогою.
Щоб уберегти сина, він наказав збудувати посеред пустелі кам’яний палац – великий і розкішний, наповнений усім потрібним. І хлопчик зростав там, не знаючи світу за його стінами.
Коли юнак підріс, одного разу він виліз на дах і побачив унизу чоловіка з собакою.
– Що це біжить за ним? – запитав у свого слуги.
– Це собака, мій пане, – відповів той.
– Приведи мені таку ж, – сказав хлопець.
Коли цар довідався про це, він лише зітхнув:
– Хай принесуть йому маленьке цуценя, щоб не тужив.
Так у царевича з’явилася борза.
Минув час, і хлопець став дорослим. Тоді він написав батькові листа:
"Для чого я сиджу тут, немов у в’язниці? Адже від долі не втечеш. Дозволь мені йти, куди поведе мене дорога, поки боги не здійснять того, що вирішили для мене".
Цар довго вагався, та врешті дозволив.
Для сина запрягли колісницю, дали йому зброю, вірного слугу й собаку, що виросла разом із ним. І рушили вони шляхом через пісок і зорі пустелі.
Нарешті прибув царевич до володінь князя Нахаріни. Той мав лише одну дочку – красуню, яку замкнули у високій вежі, а її вікно здіймалося на сімдесят ліктів від землі.
Князь проголосив:
– Хто дістанеться до вікна моєї дочки, той стане її чоловіком.
І з усієї Сирії з’їхалися юнаки – сини вельмож і воїнів – щоб спробувати щастя.
Одного дня повз них проходив і царевич. Його прийняли, нагодували, дали відпочити.
– Звідки ти, гарний юначе? – спитали його.
– Я син воїна з єгипетської землі. Мати моя померла, а мачуха мене зненавиділа. Тож я втік від неї.
Юнаки полюбили його за доброту й скромність.
Коли минуло кілька днів, царевич спитав:
– Навіщо ви тут зібралися?
– Ми змагаємось, – відповіли вони. – Хто дострибне до вікна князівни, той отримає її руку.
– Якби не боліли ноги після дороги, – усміхнувся він, – і я спробував би щастя.
Наступного дня він усе ж стрибнув – і дістався до самого вікна.
Князівна глянула вниз, і їхні очі зустрілися. Вона спустила йому шовкову стрічку й поцілувала в щоку.
Побігли люди до князя:
– Один чужинець дістався до вікна твоєї дочки!
– Хто він? – спитав князь.
– Син воїна з Єгипту.
Розгнівався князь:
– Моя дочка не вийде за безрідного втікача! Виженіть його геть!
Та князівна кинулась до юнака й вигукнула:
– Клянуся богом Ра-Горахті! Якщо заберете його від мене – я помру!
Злякався князь за доньку й пом’якшав серцем. Покликав юнака, обійняв і сказав:
– Віднині ти мені син.
І віддав за нього свою дочку, подарував дім, поля, худобу й безліч скарбів.
Минув час. Якось царевич сказав дружині:
– Мені судилася смерть – від крокодила, змії або собаки.
Вона перелякалася:
– Накажи вбити собаку, що завжди ходить за тобою!
– Ні, – заперечив він. – Я виростив її ще щеням. Не зраджу її.
Тоді дружина пильнувала чоловіка день і ніч, щоб уберегти від лиха.
Одного разу, коли він спав, із щілини підлоги виповзла змія. Вона поповзла до ліжка, щоб ужалити царевича. Але дружина не спала. Біля неї стояли дві чаші – з вином і з пивом. Змія припала до чаш, напилася, сп’яніла й перевернулася на спину. Тоді жінка схопила сокиру й розрубала її на шматки.
Коли чоловік прокинувся, вона показала йому рештки змії та сказала:
– Боги прибрали одну з твоїх смертей. Вони оберігатимуть тебе й далі.
Царевич возніс подяку богу Ра й щодня молився, дякуючи за порятунок.
Але одного дня він пішов прогулятися берегом моря. Дружина залишилася вдома, а собака бігла поруч.
І раптом собака заговорила людським голосом:
– Я – твоя доля.
Злякався юнак, кинувся тікати, добіг до моря й стрибнув у хвилі. Та там на нього чекав крокодил – третя доля, що терпляче чатувала всі ці роки.
Крокодил схопив царевича й потягнув у глибину.
– Я – твоя доля, що переслідує тебе від народження, – сказав він. – Два місяці я воюю з велетнем, що живе тут, у морі. Але тепер настав твій час...
(На цьому стародавній папірус обривається – ніби сама історія зникла разом із царевичем у морських хвилях. І ніхто вже не дізнався, переміг він свою долю чи ні. Та, може, саме боротьба з нею і є тим, що робить людину живою.)