В одному місті жив собі купець, у нього були троє синів: перший – Федір, другий – Василь, а третій – Іван. Жив той купець заможно, на своїх кораблях ходив у чужі землі й торгував усякими товарами.
Якось навантажив він два кораблі дорогими товарами й відправив їх за море з двома старшими синами. А меншому сину нічого не довіряв у торгівлі.
От як дізнався менший син, що його братів за море послали, одразу прийшов до батька й почав у нього проситися в чужі землі – себе показати, на людей подивитись.
Купець довго не погоджувався:
– Ти й голови додому не привезеш! – та все ж і йому дав корабель з найдешевшим вантажем: з колодами, шалівкою і дошками.
Зібрався Іван у путь-дорогу, відчалив од берега і скоро нагнав своїх братів.
Пливуть вони разом по синьому морю день, другий і третій, а на четвертий подули сильні вітри й відкинули Іванів корабель далеко, до якогось незнаного острова.
– Ну, хлопці, – закричав він матросам, – причалюйте до берега!
Пристали до берега, він зійшов на острів, наказав його чекати, а сам пішов стежкою; ішов, ішов і дістався до височезної гори, дивиться – в горі тій не пісок, не камінь, а чиста руська сіль.
Повернувся назад до берега, наказав робітникам усі колоди й дошки у воду покидати, а навантажити корабель сіллю.
Щойно це зробили, відчалив Іван від острова й поплив далі.
Довго чи швидко, далеко чи близько – приплив корабель до великого багатого міста, зупинився біля пристані і якір кинув.
Іван – купецький син пішов у місто й вирушив до тамтешнього царя бити чолом, щоб дозволив йому торгувати по вільній ціні; а на показ поніс вузлик свого товару – руської солі.
Одразу доповіли про його прихід государю; цар його покликав і питає:
– Кажи, у чім справа – чого треба?
– Та к і так, ваша величносте! Дозвольте мені торгувати у вашому місті по вільній ціні.
– А яким товаром торгуєш?
– Руською сіллю, ваша величносте!
А цар про сіль і не чув: у всій державі їли без солі. Здивувався він, що воно за такий новий, небачений товар?
– Ану, – каже, – покажи!
Іван – купецький син розгорнув хустину; цар подивився й подумав нишком: «Та це всього-на-всього білий пісок!». І каже Іванові з насмішкою:
– Ну, брате, цього добра в нас і без грошей дають!
Вийшов Іван із царських палат дуже засмучений і спало йому на думку: «Дай-но піду до царської кухні та подивлюся, як там кухарі страви готують – яку вони сіль кладуть?».
Прийшов до кухні, попросився перепочити трішки, сів на стілець і придивляється. Кухарі тільки й бігають узад-уперед: хто варить, хто смажить, хто ллє, а хто на сковороду яйця б’є.
Бачить Іван – купецький син, що кухарі й не думають солити страви; діждав хвилини, як вони всі з кухні повиходили, узяв та й сипнув солі, скільки треба, в усі наїдки і приправи.
Настав час обід подавати; принесли першу страву. Цар скуштував, і вона йому такою смачною здалася, як ніколи раніше; подали другу страву – ця ще більше сподобалась.
Покликав цар кухарів і каже їм:
– Скільки літ я царствую, а ніколи так смачно ви не готували. Як ви це зробили?
Відповідають кухарі:
– Ваша величносте! Ми готували по-старому, нічого нового не додавали; а сидить у кухні той купець, що приходив вільного торгу просити, чи ж не він підсипав чогось?
– Покличте його сюди!
Привели Івана – купецького сина до царя.
– Винуватий, царю-государю! Я руською сіллю всі наїдки і приправи присмачив; так у наших краях заведено.
– А по чім сіль продаєш?
Іван зметикував, що діло налагоджується, й відповідає:
– Та не дуже дорого: за дві міри солі – міра срібла й міра золота.
Цар погодився на таку ціну й купив у нього весь товар.
Іван насипав повний корабель сріблом та золотом і став чекати попутного вітру; а в того царя була дочка – прекрасна царівна, захотілося їй подивитись на руський корабель, і проситься вона в свого батька на корабельну пристань. Цар відпустив її.
От вона взяла із собою нянечок, мамок і красних дівчат та й поїхала руський корабель оглянути. Іван – купецький син почав їй показувати, що і як називається: де вітрила, де снасть, де ніс, де корма, – і завів її до каюти; а матросам наказав мерщій якоря відрубати, вітрила поставити і в море виходити. І такий потужний попутний вітер їм був, що вони скоро відійшли від того міста на велику відстань.
Царівна вийшла на палубу, дивиться – навкруги море. Іван – купецький син почав її втішати, умовляти. Царівна скоро усміхнулась і припинила журитися.
Довго чи ні плив Іван з царівною морем, доганяють його старші брати; довідалися про його завзяття і щастя й дуже позаздрили; прийшли до нього на корабель, схопили його за руки й кинули в море, а потім між собою жереб кинули, і старший брат узяв царівну, а середульший – корабель зі сріблом і золотом.
І сталося тоді, як кинули Івана з корабля, плавала поблизу одна із тих колод, які він сам повикидав у море. Іван ухопився за ту колоду і довго плавав з нею морською гладдю; нарешті прибило його до невідомого острова.
Вийшов він на землю і пішов берегом. Трапився йому назустріч велетень зі здоровецькими вусами, на вусах рукавиці – вачеги – висять: після дощу сушить.
– Чого тобі тут треба? – питає велетень.
Іван розповів йому все, що сталося.
– Хочеш, я тебе додому віднесу? Завтра твій старший брат із царівною одружується; сідай-но мені на спину.
Узяв його, посадовив на спину й побіг через море; тут в Івана шапка з голови спала.
– Ой, – каже, – я ж шапку загубив!
– Ну, брате, далеко твоя шапка – верст п’ятсот позаду лишилося, – відповів велетень.
Приніс він його на батьківщину, опустив на землю й каже:
– Дивися, нікому ж не кажи, що ти на мені верхи їздив; а похвалишся – горе тобі буде.
Іван – купецький син обіцяв йому не хвалитися, подякував велетневі й пішов додому.
Приходить, а там уже всі за весільним столом сидять. Як побачила його прекрасна царівна, мерщій вискочила з-за столу, кинулась йому на шию.
– Ось, – каже, – мій наречений, а не той, що за столом сидить!
– Що таке? – питає батько.
Іван йому розповів про все: як він сіллю торгував, як царівну викрав і як старші брати його в море кинули.
Батько розсердився на старших синів, прогнав їх із дому геть, а Івана одружив із царівною.
Почався у них веселий бенкет; на бенкеті гості випили й почали вихвалятися: хто силою, хто багатством, хто молодою дружиною. А Іван сидів, сидів та сп’яну сам похвалився:
– Це ще що за похвальби! От я можу похвалитися: на велетні через море верхи їхав!
Тільки-но вимовив – тієї ж миті з’являється велетень біля воріт:
– Ой, Іване – купецький сину, я тобі наказував не хвалитися мною, а ти що зробив?
– Пробач мені, – каже Іван – купецький син. – То не я хвалився, то хміль хвалився.
– Ану покажи: що воно за хміль?
Іван наказав привезти сорокову діжку вина та сорокову діжку пива; велетень випив і вино й пиво, захмелів і пішов усе, що потрапляло під руку, ламати і руйнувати. Багато шкоди накоїв: сади поваляв, хороми зруйнував! Потім і сам упав і спав безпробудно три доби.
А як прокинувся він, почали йому показувати, скільки він біди накоїв; велетень страх як здивувався й каже:
– Ну, Іване – купецький сину, пізнав я, який хміль; не пий, не хвалися ти мною віднині й довіку.