Послухайте, мої любі, що сталося колись! Я бачив це на власні очі сто п’ятдесят років тому.
У великому місті жив малий швець Копитко, такий кумедний, що не можна було без сміху дивитися на нього. Замість того, щоб сидіти й гарненько шити чоботи, він раз у раз витинав різні штуки, й за це майстер Шимон Дратва добряче смикав його за вуха, аж поки нарешті вони стали такі великі, як у слона.
Та малий Копитко думав собі, що порядному шевцеві якраз і годиться мати такі вуха, як вушка на здоровезних чоботищах, а тому не дуже й журився, навіть був щиро задоволений, бо зробив у своїх відстовбурчених вухах цілий склад: ховав у них те, що інші хлопці носять у кишенях. У правому вусі в нього був захований ножик, кілька ґудзиків та котушка без ниток, а в лівому – дратва, трохи смоли, рогатка й дванадцять камінців.
Одразу можна було вгадати, що це – капосне хлоп’я, бо хіба ж хороші хлопці стріляють з рогатки?
Раз навіть шевчик Копитко стрельнув так високо, що поцілив камінцем просто в обличчя місяцеві і вибив йому два передні зуби. Бідолашний місяць мерщій сховався за хмару, а наступного вечора з’явився в небі почервонілий, з пов’язкою на обличчі й уже не міг усміхатись, як завжди...
Отак пустував шевчик Копитко. Іншим разом майстер наказав йому пошити чоботи одному панові, який завжди поспішав. І знаєте, що утнув шевчик? Там, де мали бути носки чобіт – прибив каблуки... Пан хутенько взув чоботи й намірився чимскоріше бігти додому – він був дуже голодний. Та ледве ступив крок уперед, його потягло назад. Він іде вперед, а чоботи назад. Отак, бідолаха, не міг рушити з місця тижнів зо два й трохи не вмер з голоду.
Злий шевчик Копитко так сміявся тоді, аж йому трусилися великі вуха.
І це була не остання його витівка.
Ще іншим разом, коли в театрі давали виставу для дітей, Копитко прийшов, став навпроти сцени й заходився гризти кислющі яблука. І так, шибеник, кривився, наче в нього боліли зуби.
Коли це побачили актори на сцені, вони й собі почали кривитися, бо так завжди буває: коли хтось їсть лимон або дуже кисле яблуко, відразу тобі стає терпко в роті й здається, що це ти сам наївся кислятини.
Звісно, ця витівка всім аж ніяк не сподобалася, так само, як і перша.
Копитко був дуже злий хлопець, отож майстер частенько давав йому замість солодкого після обіду шматок смоли або трохи вакси для чобіт, бо іншої страви шевчик не заслужив.
І його ще не так треба було карати, хоча б за те, що він зробив одному доброму чоловікові. Той прийшов до майстерні, щоб зняли з нього мірку на черевики. Ноги в цього чоловіка були величезні, отож майстер Шимон Дратва та дванадцятеро його помічників порались коло нього, обмірюючи ногу такою довжелезною дротиною, якою міряють вулиці.
Копитко, побачивши, що за ним ніхто не стежить, упхнув замовникові рака в кишеню. Бідолаха сягнув до кишені – та як заверещить з переляку! Рак устиг з’їсти все, що там було – носовичка, рукавички, газету, а на додачу схопив його за палець і свиснув так пронизливо, що майстер Шимон Дратва дременув з переляку хтозна-куди, й тікав два роки.
Коли він нарешті зупинився й роздивився навколо, виявилося, що він забіг аж до Америки й незчувся, як переплив океан.
Отож Копитко залишився без господаря й мусив піти геть. На думці в нього були самі пустощі, й тому він, ні про що не турбуючись, узяв З собою шило, дратву, трохи смоли й помандрував у білий світ.
Іде собі, йде, й скрізь робить якусь капость.
На перехресті, де розходяться шляхи, завжди стоїть стовп з прибитою до нього дерев’яною рукою, яка вказує дорогу.
Побачив цю руку, Копитко відірвав, а тоді прибив до стовпа так, щоб вона стриміла в небо. Тут підійшов якийсь подорожній, що заблудив і напитував дорогу. Бачить: стоїть стовп з дерев’яною рукою. Подорожнього дуже здивувало, що вона не показує ні праворуч, ані ліворуч, а просто вгору. Та раптом йому здалося, що може саме туди, в небо, й треба йти. Отож він видерся на стовп і рушив угору. Певне, бідолаха, іде й досі, бо небо не має ні меж, ні краю.
А Копитко тимчасом мандрує собі й мандрує. Аж ось біля одного села здибав він великого качура, який брів полем, похитуючись.
– Як тебе звуть? – спитав шевчик.
– Войцех Кряк! – відповідає качур.
– А чому це ти хитаєшся?
– Бо йду з гулянки! – крякнув качур і почав танцювати.
Шевчик подумав, що цей качур, певне, такий самий гульвіса, як він, і запропонував йому:
– Ходім зі мною! Вдвох буде веселіш!
– А куди ж ти йдеш? – питається качур.
– Я,– каже шевчик,– іду туди, де живе той один-єдиний швець, який ходить у чоботях.
– Ой, тоді це дуже далеко! – зітхнув качур. – Але я піду з тобою, бо в тебе такі вуха, яких я ще зроду не бачив.
Отак вони й пішли разом. Було їм дуже весело, бо виявилось, що качур ще більший шибеник, ніж шевчик, і вони вдвох робили такі капості, що люди тікали від них світ за очі.
Ідуть вони собі та йдуть, коли бачать – спить на галяві старенький дідусь, мабуть, дуже добрий, бо весь час посміхається уві сні. Шибеники, як побачили дідуся, відразу стали міркувати, яку б йому утнути капость.
– Давай я крякну старому над вухом! – тихенько мовив качур.
– Не можна, бо він одразу дізнається, хто ти такий! – одмовляє шевчик.
– То що ж ми зробимо?
– Найкраще буде, як я утну таку капость, щоб він розсердився! – міркує шевчик.
Він тихцем підкрався до сонного дідуся й стяг йому з ніг чоботи, потім прив’язав до них довжелезного мотузка, зачепив за гілку, що росла високо на стовбурі, а тоді вдвох з качуром заховався за деревом.
Вони стояли нищечком і чекали, доки дідусь прокинеться. Нарешті той розплющив очі й страшенно засмутився, побачивши, що хтось украв у нього чоботи, бо, мабуть, був дуже бідний.
Ну ж і здивувався старий, коли зниклі чоботи раптом загойдалися над ним у повітрі! Обличчя в нього проясніло, він мерщій простяг руку, щоб їх схопити. Але тієї ж миті чоботи, мов заворожені, втекли вгору.
Старий здивувався ще дужче й знов хотів був схопити свою пропажу, бо чоботи несподівано знизилися знову, але тут-таки злетіли ще вище.
Нарешті бідолаха так утомився, що сів на землю й гірко заплакав. Він не знав, що це капосний Копитко смикає мотузок угору.
Сльози рясно текли з очей дідусеві. І тут шевчик Копитко тихенько спитав качура:
– Пане Кряк! Що то в нього сталося з очима?
– Не знаю! – відповів качур,– але бачу, що вони зовсім мокрі
– Яка ж бо дивна річ! – шепнув шевчик.– Уперше бачу...
І така взяла його цікавість, що він забув про чоботи, вийшов з-за дерева й наблизився до дідуся.
Побачивши хлопця, старий скрикнув:
– Ой, лихо, лихо!
– Що сталося, дідусю? – спитав шевчик.
– Чоботи мої втекли геть, а інших я вже ніколи не матиму,– відповів дідусь.
– Я віддам тобі чоботи, якщо ти скажеш мені, що тече з твоїх очей?
– Оце? – перепитав дідусь. – Та це ж сльози!
– А що воно таке?
Дідусь здивувався:
– Невже ж ти ніколи не плакав?
– Не знаю навіть, як це робиться! – відповів шевчик.
– А сміятися вмієш?
– Ого, ще й як!,
Він побіг і за хвилину повернувся з чобітьми, а за ним, коливаючись з ноги на ногу, дріботів задиханий качур Войцех Кряк.
Шевчик гукав ще здалека:
– Ось на твої чоботи, дідусю!
Дідусь здивувався ще дужче й уважно глянув на нього.
– То це ти їх узяв?
– Я! – признався шевчик.
– А навіщо? Ти хотів їх собі забрати?
– Ні!
– Тоді скажи мені – навіщо?
– Щоб зробити тобі капость, на збитки!
– А ти знаєш,– спитав дідусь,– що я через те плакав?
– Ні! – каже шевчик. – А скажи – плакати боляче?
– Дуже боляче й дуже пече, коли течуть сльози; через те ніколи нікого не треба доводити до плачу. Ось підійди до мене!
– Ого! – вигукнув шевчик:– Певне, ти хочеш відлупцювати мене за цю капость!
Дідусь посмутнів.
– Я хочу тебе обняти й попрохати, щоб ти більш ніколи не робив такого. Будь ласка, підійди до мене.
Шевчик несміливо підступив ближче, і дідусь погладив його по голові й поцілував.
– Що це таке? – тихенько спитав шевчик і витер рукавом очі.
– Це нічого,– потішив його дідусь. – Це сльози. Ось бачиш, тепер і ти знаєш, як люди плачуть.
– Не може бути! – здивувався шевчик. – Ти ж казав, що сльози печуть і плакати боляче, а це навіть дуже приємно.
– Бо тобі зараз було хороше... Але гляди, стережись таких пустощів, які викликають у людей біль чи гнів. Скажи, ти завжди отак пустував?
– Завжди,– відповів шевчик,– бо я швець, і мені треба бути веселим; тільки столяри смутні, бо вони роблять домовини.
– Ну якщо вже ти такий веселий,– мовив дідусь, гладячи його вихрясту голову,– я тебе ще чогось навчу. Слухай, моя дитино! Дуже добре бути веселим, бо така людина може зробити багато добра.
– Ото диво! – гукнув шевчик. – Адже досі мене завжди били, коли я намагався це довести.
– Бо ти робив капості, шевчику! – заперечив старий.– Ти веселився тому, що кривдив інших; коли ти радів, інші сумували. Ось тепер будь завжди веселий, але так, щоб від тебе ніхто не тікав, а навпаки – щоб кожен підходив з радістю. Хай твоя веселість втішає сумних!
– А хіба я змояїу?
– Зможеш! Зможеш! Роби як умієш, і все буде добре! Хай тобі щастить! – побажав дідусь і зник, наче його не було.
– Кряк! Кряк! – голосно гукнув качур. – Цей дідусь мені подобається.. Він навіть зовсім не гнівався Цікаво!
І друзі пішли далі.
Шевчик весело свистів і пританцьовував, качур Кряк теж був у чудовому настрої й виспівував такі кумедні пісеньки, що білка, почувши їх, аж за живіт схопилася від сміху.
Шевчикові було так легко на серці, як ніколи.
Ідуть вони, ідуть лісом, коли раптом бачать двох дітей, які заблукали в хащі. Сидять під деревом і плачуть, аж серце крається.
– Ану ж бо утнімо їм якусь штуку! – гукнув качур.
Проте шевчик не згодився.
– Ти дурний, як курка! Зараз же роби те, що я кажу! Біжи до дітей і затанцюй їм на одній нозі, а я стану на голову й пацатиму ногами.
Ой, ой, як тут затанцював качур! А шевчик як стане на голову, як пацне ногами, аж черевик злетів із нього й повис па вершечку найвищої сосни!
Діти дивилися, дивилися крізь сльози, а тоді як загукають, як зарегочуть на весь ліс!
Шевчик з качуром забавляли їх так до вечора, а смерком прийшли батьки й, побачивши, що діється, від щирого серця поцілували шевчика, а качура міцно обняли. Сказати не можна, як він запишався.
Рушили друзі далі. Йдуть собі, йдуть, нічого один одному не кажуть,
тільки почувають, що на серці у них дуже радісно. Коли бачать – під
хрестом сидить жебрак і жалібно стогне.
– Чого ти стогнеш, чоловіче? – питає шевчик.
– Я голодний і дуже нещасний! Подайте, що ваша ласка!
Здивувався шевчик і почав шукати в кишенях, а тоді у вухах–спершу
в правому, потім у лівому, але нічого не знайшов, окрім смоли. Думав, думав, та й питає:
– А ти дуже смутний?
– Ой, дуже! – простогнав жебрак.
– Ми нічого тобі дати не можемо, але можемо тебе розвеселити. Пане Кряк! – гукнув шевчик до качура. – Затанцюйте, будь ласка, краков’яка!
Качур узявся лапою в бік і почав витанцьовувати кружка, так кумедно підскакуючи, що й мертвий не витримав би й засміявся.
– Ой-ой! – гукнув жебрак, регочучи.
Але це ще було не все, бо качур раптом зупинився й заспівав фальшивим голосом:
Пані качурина
Плаче без упину –
Бо гуляв пан качур
Не одну годину!..
Ой да-на!
– Ой, боки надірву! – сміявся жебрак так голосно, що всі ворони позлітали з сусіднього дерева.
– Ну, спасибі вам,– мовив він нарешті. – Мені вже й їсти перехотілося.
Друзі почимчикували далі. Дорогою качур сказав шевчикові:
– Чудасія та й годі! Мені здається, що жебрак справді наївся сміхом. А хіба ж сміх можна їсти?
– Ще й як! Він навіть дуже корисний! – запевнив Копитко.
Йшли вони так удвох тижнями, йшли місяцями. Ледве дізнавалися, що в якомусь містечку чи на селі хтось сумує, мерщій поспішали туди й намагалися розвеселити людей. Незабаром зажили вони слави, по всій країні їх вихваляли. Качур Кряк геть забув про горілку й цілими днями міркував, що б його таке вигадати, щоб краще звеселити засмучених людей.
Отож обидва були щасливі.
Але це ще нічого!
Сидять вони якось у лісі й виспівують; коли бачать: хтось до них скаче на копі. То був посланець короля Повидла, який од великого багатства міг обідати дванадцять разів на день і вночі прокидався тридцять шість разів, щоб перейти спати на інше ліжко. Казали навіть, що він міг собі дозволити пити пиво замість води й ніколи не лагодив своїх старих чобіт, бо мав їх аж три пари.
Посланець короля Повидла, побачивши шевчика й качура, впав з коня від пошани, а підвівшись, підступив до них і дуже низенько вклонився.
– То він мені так уклоняється,– шепнув качур.
– Дурний ти, пане Кряк! – відповів шевчик.
А посланець мовив:
– Я міністр короля Повидла, наймудріший в усьому його дворі! Скажіть мені, хто з вас, панове, швець Копитко, а хто – качур Кряк?
Кряк аж за боки вхопився від сміху, побачивши, що наймудріший міністр не може відрізнити шевця від качура.
– Це я – Копитко! – сказав шевчик.
– А я– пан Кряк! – обізвався качур, який завжди себе кликав паном.
– В такому разі я повинен просити, щоб ви негайно прибули до палацу короля Повидла, бо він тяжко хворий і сумний.
– Ого! – вигукнув качур.
– Ми підемо,– мовив Копитко,– тільки скажіть нам, якою дорогою йти.
Посланець відповів:
– Ідіть он до того великого дуба, коло нього тисячу разів обкрутіться в правий бік, а тоді пройдете десять кроків ліворуч; там і побачите палац.
– Кря! Кря! – здивувався качур. – Навіщо ж треба крутитися аж тисячу разів у правий бік?
– Бо так наказує етикет! – пояснив посланець.– Щоб важче було потрапити до палацу. Але швидше крутіться, бо король от-от може вмерти.
Отож Копитко з качуром мерщій попрямували до великого дуба, тисячу разів обкрутилися в правий бік і відразу ж потрапили до палацу.
Король Повидло голосно стогнав і кректав, а королівна Марися плакала над ним так гірко, що біля палацу з її сліз вже набіг невеличкий ставок.
Копитко вклонився королю Повидлу і спитав:
– Чи давно ви хворієте, пане король?
– Вже сто сім років! – простогнав той. – Тоді я з’їв свій останній
обід, і тоді ж загубив свою королівську корону.
– Кря! – крикнув качур.
– Що він каже? – злякалася королівна. – Може, він кусається?
– Ні, королівно,– заспокоїв її шевчик. – Це він радіє, що король одужає. – Він щось шепнув качурові, й вони обидва почали витинати такі штуки перед королем,– а качур так вистрибував і перекидався,– що король, хоч не хоч, зареготав.
Ой-ой! Що діялось! Качур так приспівував до краков’яка, що всі аж за боки хапалися від сміху.
І раптом сталося нещастя. Шевчик так кумедно скривився, а король Повидло так зайшовся сміхом, що луснув. Усі страх як перелякалися. Дивляться – аж у короля з черева викотилася золота корона.
Коли він сто сім років тому з’їв свій останній обід, корона впала йому з голови в тарілку, а він хлебтав юшку так жадібно, що й не помітив, як з’їв разом з нею корону. Через те й захворів.
Копитко не розгубився. Схопив своє шило, дратву й смолу і миттю зашив королеві живіт. Так гарно зашив, що король тільки сміявся. Він сміявся ще тижнів з п’ять після того, а коли нарешті встав з ліжка – віддав шевчикові свою доньку за дружину, а його самого найменував князем.
Не забув і качура – нагородив його чудовим орденом із золотого паперу.