Колись давно в одному містечку жив швець Філіпп Дратва. Всі в містечку знали того шевця, не дивно: над дверима його майстерні висіла вивіска, яку кожен бачив здалека. На ній був намальований здоровенний шевський копил, а під ним було написано:
«ТУТ ЖИВЕ Й ПРАЦЮЄ МАЙСТЕР ФІЛІПП ДРАТВА».
Майстер Дратва завжди сидів біля вікна і то з усієї сили штрикав у шкіру шилом, то спересердя розбивав носи дерев’яним гвіздочкам, коли вони не дуже швидко встромлялися в підошву.
Швець був роботящий, але дуже сварливий і до того ж такий скупий, що ніхто з підмайстрів не міг у нього працювати. Не минало й дня, щоб Дратва не чіплявся до них: той був у нього хамулуватий, той шила в руках не вмів тримати .. А вже зароблені гроші він ніколи не виплачував цілком. Через те доводилось йому цілими тижнями або й місяцями працювати самому, бо скривджені підмайстри тікали від нього, ще й інших відраджували.
Хоч-не-хоч, доводилося тоді ставати до роботи його жінці. Майстер зганяв на ній злість, лаявся, гримав, а частенько й штурханцями частував. Бідолашна жінка боялася навіть слово мовити, щоб не було сварки. Мовчки робила те, що загадував чоловік.
Була вона тиха, добра й дуже жаліслива до бідних, мабуть, тому, що й сама в житті зазнала чимало лиха.
Навпроти містечка, на березі великого озера, жив у розкішному замку вельможний пан. Старі люди переказували, що дідусь його був бідний рибалка. Якось ловив він рибу та й витяг сітями з дна озера великий скарб. Отоді він купив собі чудовий замок, ще й ліс навколо нього разом з двома озерами.
А молодий пан багато років жив у чужих краях і привіз собі звідти дуже гарну дружину. Не встигла вона приїхати, як зараз же наказала, щоб чоловіка її звали «пан граф», а її саму «ясновельможна пані графиня». І тут усі побачили, що ця графиня страх яка вередлива та зла. За всяку дрібницю вона кидалася бити своїх служниць, штурхала їх, лаяла. Навіть і самому панові графу не раз перепадало від неї, коли він щось не так скаже. Ніхто не міг догодити вередливій пані, все було їй не до вподоби. Отож люди й навіть сам пан, її чоловік, боялися графині, мов нечистої сили.
Якось біля замкової брами зупинився подорожній. Коли графиня проїжджала мимо нього в гарній кареті, він уклонився їй до самої землі й заступив коням дорогу. Карета зупинилась. Подорожній підійшов ближче й, низько кланяючись, попросив пані графиню, щоб та допомогла йому знайти якусь роботу.
Графиня аж остовпіла з подиву. Мовчки глянула вона на подорожнього, а потім вискочила з карети, вихопила у візника батіг і щосили шмагонула ним подорожнього по босих ногах.
– Як ти смієш зупиняти мою карету?! – кричала вона. – Як ти смієш говорити до мене?!
Подорожній відскочив убік і мовчки дивився, як карета зникає за поворотом. Трохи постоявши, він рушив до міста й незабаром звернув у вузеньку вуличку, яка вела до озера. Зупинившись біля маленького будиночка, прочитав вивіску:
«ТУТ ЖИВЕ Й ПРАЦЮЄ МАЙСТЕР ФІЛІПП ДРАТВА».
Подорожній смикнув за дзвоник, потім тихенько зайшов до майстерні й спитав, чи нема тут для нього якої роботи. Але майстра не було вдома, а жінка його, хоч і шкода їй стало бездомного, порадила йому пошукати роботи десь-інде, бо чоловік її дуже злий і в нього ще нікому не жилося добре.
Є в мене лише один гріш,– сказала вона,– це все, що я тобі можу дати. Правда, майстер, як прийде додому, мене за це поб’є, але тобі, певне, цей гріш потрібний більше, ніж йому. Та й биття я це боюся. Візьми гріш собі, нехай тобі буде на щастя.
Подорожній подякував добрій жінці, вийшов з майстерні й попростував до озера. На тому березі височів панський замок. Подорожній глянув на нього й шепнув сам до себе:
– Треба мені виправити одну помилку. Нехай оці дві жінки, яких я сьогодні зустрів, поміняються одна з одною. Шевчиха нехай стане графинею, а графиня – шевчихою!
А той подорожній був чаклун. Ледве він вимовив оці слова, як запала темна ніч.
Уночі вельможна графиня опинилася в ліжку шевчихи, а шевчиха ледве встигла заснути – помандрувала до замку.
Полежавши кілька хвилин у твердому ліжку, графиня почала неспокійно крутитися з боку на бік. За кожним разом її боляче колола солома. Злість закипіла в графині. Ще не прокинувшись, вона заходилася лаяти слуг, що так погано постелили їй постіль.
Майстер Дратва прокинувся від тої лайки і сів, прислухаючись. Але нічого не зрозумів, бо графиня говорила по-німецьки. Отож Дратва схопився та як гримне їй на вухо:
– Цить!.. Бо як дам тобі, то й ранку не дочекаєшся! Спи і не писни!
Графиня перелякалася так, аж їй мову одібрало.
Що це таке? Де вона? Навколо темно: поруч щось сердито сопе, наче великий ведмідь. Графиня натягла перину на голову, тремтячи всім тілом. За хвилину вона задрімала, думаючи, що то все їй тільки приснилося.
Ранком швець прокинувся, глянув: жінка його ще спить. Навіть носа її з-під перини не видно.
– Що це?! Білий день надворі, а ти спиш? Я буду дратву смолити?!
Швець розлютився. Схопив палицю, смикнув за перину, аж вона злетіла на підлогу – й ну лупцювати графиню палицею! Графиня репетує не своїм голосом, а він лупцює та лається. Нарешті штовхнув її з ліжка.
– Зараз мені йди дратву смолити!
Перелякана графиня, вмиваючись слізьми, побігла до дверей, хоч і не дуже розуміла, чого Дратва від неї хоче.
А тим часом шевчиха лежала собі в ліжку. За ніч вона й разу не прокинулась, так їй було гарно й тепло. Нарешті розплющила очі, дивиться – що таке? Де вона?
Навколо тихо-тихо. Тільки годинник десь цокає: цок-цок!
«Може, це сон? – подумала шевчиха. – А може, я померла, і вже на небі?»
Коли це відчинилися двері, й до спальні зайшла покоївка Кася.
Йде тихо, в самих панчохах, боїться, що зараз графиня нагримає на неї. Підступилась до ліжка й питає несміливо:
– Найясніша пані, яку вам сукню на сьогодні готувати?
«Ой, ой! Що ж мені казати?» – заклопотано подумала шевчиха.
Глянула на Касю й мовила лагідно:
– Яку сама схочеш, люба.
Кася дуже здивувалася, бо графиня ще ніколи так лагідно з нею не говорила. Підвела вона очі на свою пані та аж рота роззявила з подиву. В пані все обличчя й руки були в смолі.
Задкуючи, вийшла Кася з кімнати та бігцем помчала на кухню, де інші слуги з жахом чекали, в якому настрої прокинеться сьогодні їхня пані.
– Ой-ой-ой! – зашепотіла Кася, вбігаючи. – Не інакше, як наша графиня цієї ночі була в пеклі, бо геть чисто вся в смолі. Але щось із нею, мабуть, сталося, бо така добра зробилася, хоч до болячки тули.
А тим часом шевчиха встала, вимила обличчя й руки від смоли, одяглася й пішла гуляти по замку.
В одному з покоїв підійшов до неї пан, чемно привітався й поцілував руку. Він надивуватися не міг, що жінка його зробилася така добра і лагідна: не гримає, не свариться, не тупотить ногами.
Шевчиха ходила з ним і ніяк не могла вгадати, що з нею сталось.
У цей час пані графиня сиділа в кутку й поглядала злими очима на шевця. А той весело вимахував ремінцем у неї над головою й приспівував:
Ой живуть пани у пеклі,
Так, неначе на землі!
Наїдяться, ще й нап’ються,
Та й сидять собі в теплі.