Це був теплий, літній день – той самий, коли повітря наповнене запахом трав, а пшениця шелестить при кожному пориві лагідного вітру. Сонце світило щедро, але не обпалювало. Ми з братом поверталися додому після прогулянки вздовж знайомої польової стежки. Біля нас біг наш пес – молодий вівчар з проникливим, серйозним поглядом. Його звали Малим – і це вже стало родинним жартом, бо з його статурою він радше нагадував вовка: уважного, впевненого, з тихою силою у кожному русі.
Повертаючись додому стежкою поміж високої пшениці, ми мовчали, вбираючи у себе цю літню повноту. І раптом – ніби хтось тихо покликав – я почув ледь чутний писк. Наче чиясь маленька душа несміливо заплакала, боячись бути не почутою.
– Це, мабуть, Малий, – буркнув брат, але Малий і оком не моргнув. Він лише насторожено підвів вуха. Я зупинився.
Пшениця колихнулася, наче щось малесеньке пробиралося між стеблами. І тоді – ніжне, тремтливе "мяв" прорізало простір. Я нахилився, покликав... і з колосків з’явилося воно – маленьке, сіре, кошлате кошеня з довгою шерстю й великими, мудрими очима, в яких жевріла надія.
Воно не боялося. Навпаки – одразу рушило до моїх рук. Його теплі лапки торкнулися моєї долоні, а нявкання було схожим на спогад про маму. У ньому не було страху, лише довіра. Так, ніби воно вже давно нас чекало.
Ми не обговорювали це з братом. Просто поглянули один на одного – і все стало зрозуміло без слів. Ми не могли залишити його. Вдома, щоправда, на нас чекав ще один господар – наш кіт Інокентій. Знатний, гордий і дуже серйозний. Однак ми знали, що маємо врятувати того, хто потребує дому.
Коли ми заходили до будинку, мама якраз вийшла на поріг – в руках у неї був кухонний рушничок, а на обличчі – здивування, змішане з тривогою.
– Ой, дітки... Інокентій його не прийме, – мовила вона, зітхаючи.
Але ми вже стояли у вітальні, обережно, майже урочисто. Пахло свіжим хлібом і сонцем, що ще трималося на віконній рамі. Інокентій у цей час після ситного обіду вмивався у своїй розкішній лежанці, виблискуючи чорними й білими плямами наче королівським оксамитом. Він виглядав велично, як завжди, ніби володів усім світом – і знав про це.
Мама зупинилася біля дверей, ледь усміхаючись і стримуючи хвилювання.
– Шановний Інокентію, маємо важливу справу до вас, Ваша Величносте! – промовив я, підійшовши ближче.
Інокентій поглянув на нас із тією царською зверхністю, якою дивляться лише ті, хто давно впевнений у власній вищості. Ми поклали кошеня перед ним, і воно – замість втекти чи заховатися – подивилося на нього просто й відкрито.
Я почав розповідати, ніби звертаючись до старого мудреця:
– Ми гуляли з Малим, коли раптом із пшениці до нас вийшло це диво. Ми не змогли залишити його. Воно було зовсім самотнє. Здавалося, що воно так чекало на чиюсь доброту. Просимо тебе, прийми його.
Інокентій прислухався. Справді прислухався. Потім повільно підвівся, підійшов і... обнюхав кошеня. Ми завмерли. Але замість шипіння чи демонстрації своєї переваги, він нявкнув. Раз. Потім ще. А тоді лапкою ніжно притягнув кошеня до себе.
– Це все моє царство, – ніби говорив він. – І якщо ти вже тут – дотримуйся правил. Але, можливо, ми з тобою порозуміємося.
Мама зітхнула з полегшення. А ми з братом – раділи. Наш кіт прийняв новачка!
І вже за декілька годин ми були у ветеринара, щоб переконатися, що кошеня здорове. Там нас чекало нове відкриття.
– У вас дівчинка, – усміхнувся лікар.
Ми з братом переглянулися. А потім дружно розсміялися.
– Тепер у царстві Інокентія з’явилася королева, – сказав він, і навіть мама засміялася голосом, що дзвенів, як дзвоники на вітрі.
– Як тебе назвати, дівчинко? – ніжно промовила вона, дивлячись на нашого пухнастика.
Я замислився лише на мить.
– Урсик, – сказав я. – Це означає "ведмедик" французькою. Ну подивіться на неї – маленьке кумедне ведмежа.
Мама кивнула, усміхаючись.
– Ну що ж, Урсику, ласкаво просимо додому.
І знаєте... Часом здається, що ми самі щось знаходимо. Але іноді – це щось знаходить нас. Можливо, Урсик і справді шукав щастя поміж золотих колосків. Та в той день – одне маленьке, кошлате Щастя знайшли саме ми.