Геть очманівши з неробства й нудьги, один хан звелів своїм джигітам:
– Хоч з-під землі дістаньте, а знайдіть мені справжнього дурня.
Рушили два джигіти на пошуки.
– Ну кого ти зараз йому знайдеш? – каже один джигіт.– А приведемо звичайну людину, хан не помилує.
– Дурень ти, – відповідає йому другий. – Знайшов чим журитися. Першого-ліпшого й приведемо. Скажемо, хан тебе кличе, та й квит.
Так вони їхали, їхали, поки стріли чоловіка, що конем волочив кудись колоду.
– Кидай свою деревину й зараз рушай до хана, – кажуть йому джигіти. – Хан кличе тебе.
– Зачекайте лишень, ось дотягну колоду додому, тоді й прийду. І навіщо я йому знадобився?
– Диви, він ще й перепитує! Яке твоє діло? Сказано йти, то йди, – закричав один із джигітів. – Хан наказав нам привести до нього дурня. Так що рушай до хана.
– Ні, хлопці, дерево це мені довелося волочити здалеку і серед дороги я не кину його, – відповів чоловік і спокійно пішов собі геть.
Їдуть джигіти далі. Побачили жінку за ткацьким верстатом.
– Гей, жінко, тебе кличе хан,– гукають.
– Нащо б то ханові знадобилася бідна жінка?
– Він і не жінку кличе, а дурня. Тож не балакай з чоловіками довго, збирайся хутчій.
– Е ні, за такої гарячої пори дурнів треба шукати тільки серед нероб. У мене ж справ не злічити й нікуди я не піду. Шукайте собі дурня в іншому місці,– твердо мовила жінка.
їдуть джигіти далі й радяться між собою:
– Якщо всім розповідатимемо про нашу справу, не знайдемо нікого. Треба, кого зустрінемо,, силоміць привести до хана.
От побачили вони за плугом орача.
– Гей, чоловіче, іди до хана,– кажуть.
– Чого? – питається селянин.
– Годі теревені правити. Сказано йти – іди. Хан наказав знайти йому дурня, тож ти отой дурень і є.
Розгнівався селянин:
– Дурнів для вас тут нема. Щезніть з моїх очей!
– Ну що ж, коли ти не дурень, то покажи нам дурня сам.
– Облиште мене! Дивіться, як припікає. Дайте поле зорати, поки волога земля.
– Е ні,– затялися на своєму джигіти. – Або ти сам підеш до хана, або назвеш нам іншого дурня. Бо ж ніхто не скаже на себе, що він дурень і є. Як же нам у такому разі розпізнати дурня?
– Дурень хан, що по дурнів послав, дурні й ви, що шукаєте дурнів. Дурніших дурнів і на світі нема.
– То ти ображаєш хана? – закричали джигіти. – Зараз розкажемо йому.
– Розкажіть, розкажіть, хай і хан почує,– каже їм селянин.
Доповіли джигіти ханові.
– Зв’язати його й привести до мене! – наказав розгніваний хан.
Привели джигіти селянина, поставили перед ханом.
– Ти називаєш дурнем мене? – сміється з нього хан.– Що ж, коли ти такий мудрець, то скажи мені, де аллах?
– Мій хане, простій людині негоже розмірковувати про діла небесні. Якби нам помінятися одягом і місцями, тоді інша справа. Інакше боюся, мій хане.
Погодився хан, дав селянинові свій одяг, а сам натяг на себе його й став перед троном, схиливши голову.
Селянин нарядився в ханові шати, всівся на троні й гукнув джигітам:
– То ви мені й досі дурня не знайшли? А чи є хто дурніший від оцього?! Стратити його!
Джигіти тільки й чекали цього. Схопили вони хана, виштовхали на подвір’я й стратили. А мудрий селянин став добрим і справедливим ханом.