Одного дня, коли вже по-весняному гріло сонечко й на річці почала танути крига, на берег, розминаючи клішні, виліз рак. Малий зручно вмостився на велетенський камінь і підставив спинку теплим променям.
Неподалік заворушився очерет, і, розсунувши лапками зарості, визирнула черепашка. І хоча пісок був іще холодним, мала раділа:
– Невдовзі весна!
Озирнувшись довкола, плазунка помітила сусіда, що ніжився на сонечку, та не стримала обурення:
– От негідник! Чудово знає, що на цьому камінчику завжди засмагаю я.
Черепашка кинулася боронити свою територію:
– Гей, приятелю! Не пригадую, щоб дозволяла займати моє місце. Як не соромно?
– Тихіше, сусідко. Від твого галасу вся риба поховалась у воду. Не бачу приводу для суперечки, адже першим завітав сюди.
– Нечуване нахабство! – ще дужче обурилася крихітка.
– Мушу вибачитися лише за те, що спритніший.
– Оце так розвеселив, – зареготала черепашка. – Ти – перший, кого б лишила далеко позаду під час змагань із бігу.
– Ах так, – від образи рак ледве зміг вимовити слово. – Тоді чому б не перевірити це? Навіть не сумнівайся, переможцем стану я.
– Виграєш хіба що на конкурсі зухвальців, – зауважила розумниця. – Приймаю виклик.
Черепашка та рак домовилися, що долатимуть відстань від однієї верби до іншої. За перебігом перегонів слідкував суддя – дятел. За командою пернатого суперники кинулися вперед. Річковий мешканець знав короткий шлях, тому побіг між кущами, забувши про те, що стежка вкрита велетенськими кучугурами. Тому не дивно, що бідолаха застряг. Коли йому нарешті вдалося звільнитися з крижаної пастки, над головою пролунав крик дятла:
– Переможця визначено. Черепаха першою дісталася фінішу.
– Протестую! – заволав обурений хитрун.
Тільки його ніхто не слухав. Невдаха ще довго лементував і розмахував клешнями. Почервонівши від гніву та заздрості, він так і залишився багряним.