Одного разу, коли падишах приймав просителів, до палацу зайшов чоловік.
Він став у найвіддаленішому кутку й мовчав – не просив нічого.
Падишах поглянув на нього й провів рукою по голові.
Чоловік уклонився і доторкнувся долонею до вуст.
Падишах погладив обличчя – чоловік торкнувся горла.
Падишах поклав руку на живіт – чоловік схилився й доторкнувся до ноги.
Після цього падишах спокійно мовив:
– Даруйте цьому просителеві злиток золота.
Казначей виконав наказ.
Мовчазний чоловік прийняв дар, уклонився і пішов геть.
Радники, що стояли поруч із троном, не приховували обурення:
– Ваша величносте, за яку таку заслугу ти щедро винагородив цього безрідного чоловіка?
Падишах усміхнувся й відповів:
– За найвищу з усіх заслуг – за мудрість. Я поставив йому три запитання, і він дав мені три відповіді.
– Але ж ми не чули ні запитань, ні відповідей! – здивувався візир.
Падишах ще раз усміхнувся:
– Хто має очі – той бачить, а хто має розум – той розуміє.
Я провів рукою по голові – і мудрець зрозумів моє питання:
"Що найбільше обтяжує людину?"
І він відповів:
"Непродумане слово".
Тоді я торкнувся обличчя й запитав:
"Хто ризикує втратити своє лице?"
І почув:
"Той, хто проводить життя й достаток через власне горло".
Тоді я поклав руку на живіт і спитав:
"Хіба людина не є рабом свого шлунка?"
А він торкнувся ноги й відповів:
"Ні. Ноги дані людині, щоб іти, шукати працю й бачити дива білого світу".
Падишах поглянув на своїх придворних і втретє усміхнувся:
– Пам’ятайте: рот доведе до біди, а ноги – до хліба.