Жив собі, був собі там, де його ніколи й не було, – за сім морів і країв од нас, – бідний чоловік. Була в нього жінка. Обоє вони дуже любили одне одного, але були дуже бідні й тому часто сварились.
Якось жінка розпалила піч, щоб зварити щось на вечерю для чоловіка, але хоч як шукала – не знайшла нічого на страву.
Не встигла ще закипіти вода в горщику, як прийшов чоловік і почав розказувати дружині, яке йому випало велике щастя.
– Ех, жіночко, якби ж ти знала, що сьогодні зі мною трапилось! Кінець нашим злидням! Тепер буде в нас усього вдосталь.
– Не жартуй; досить лиха і без твоїх жартів, – з серцем відповіла дружина. – Може, якийсь скарб знайшов?
– Ще більше! Слухай-но. Виходжу це я з лісу, аж бачу: на дорозі... ну, що б ти думала? Застрягла в болоті малесенька золота карета; тягнуть її дві білочки, а в кареті сидить така красуня, якої я ще й у жит- ;ті не бачив. Певно, це була русалка. От вона мені й каже:
– Чоловіче добрий, допоможи мені вилізти з болота, я тобі віддячу
– Чом би й ні! Можна! Зараз винесу вас звідти, – відповів я.
Узяв золоту карету на руки, разом із білочками й красунею, та й виніс із болота.
Тоді русалка почала мене розпитувати, чи я одружений та як мені живеться.
Довелося сказати їй правду, що я одружений, але бідний, як церков- на миша.
– Гаразд, коли ти такий бідний, то йди додому й скажи дружині, нехай чогось тричі забажає, і всі бажання негайно збудуться.
– Слухай, чоловіче, – сердито мовила жінка, – кажу тобі: не жартуй, бо мені зараз не до жартів.
– Та ти не гримай на мене! Ось краще побажай чого-небудь, і побачимо, чи правду казала русалка.
– Ну що ж, побажаю! Нехай зараз переді мною з’явиться кільце ковбаси!
І в ту ж мить з комина спустилась велика каструля, а в ній кільце ковбаси.
– Ось бачиш, я кажу правду! – зрадів чоловік. – Ану побажай іще – та тільки щось краще!
Узяв він люльку, натоптав тютюном і хотів прикурити: може, легше буде надумати. Простяг руку до печі по жаринку, та ненароком зачепив каструлю. Вона перекинулась, і ковбаса впала в попіл.
Як підскочить жінка та як гримне на чоловіка:
– Ах ти ж, недотепа нещасний! Нехай би тобі та ковбаса до носа приросла!
Не встигла вона вимовити останнє слово, як ковбаса вже висіла в чоловіка на носі. Ще й так приросла, ніби все життя там була!..
Зажурилися вони, забідкались. Що робити, чого побажати втретє?
Каже чоловік дружині:
– Ти спершу зніми оцю ковбасу з мого носа!
Спробувала жінка зняти – ніяк не може.
– Треба зрізати, інакше нічого не вийде, – сказала вона. – Якщо трішки вріжу й носа, невелике лихо.
– Ні, цього вже я не дозволю!
– То й ходи собі так, з ковбасою на носі!
– Не буду я так ходити, щоб люди з мене сміялися!
– Що ж його тепер робити?
– Знаєш що, жінко, – каже чоловік, побажай, щоб ковбаса відчепилась від носа.
– Де ж пак! Адже це вже третє бажання. А я ще багато чого хотіла: волів, коней, землю, велику хату ще й багато грошей.
– Дарма ти бідкаєшся, жінко. Побажай краще, щоб ковбаса відчепилась, бо як же я з нею між людьми житиму?
Що могла вдіяти бідна жінка? Побажала вона, щоб ковбаса відчепилась від чоловікового носа.
В ту ж мить ковбаса й відчепилась.
На тому й скінчилися русалчині подарунки. Почали чоловік з жінкою працювати, не розгинаючись, і зажили щасливо та безтурботно. Ніколи більше не сварилися.
Ще й досі, мабуть, живуть щасливо, якщо вже не вмерли.